Як ми покорили Говерлу

        Дві хвилини до відправки потягу, а ми поки тільки вдвох.Наш супутник Віктор безбожно спізнювався і ми абсолютно не розуміли що робити. Не те щоб нам дуже
важлива була його компанія, просто у нього була моя палатка, казанок і газовий балон )
         Але все обійшлось.Буквально за секунду до Відправки Вітя заскочив і ми, поїдаючи "кічері"(через яке він ,як виявилось,спізнився) , під гуркіт старенького складу укрзалізниці відправились на зустріч давно омріяним карпатським горам.
        Першим пунктом мав стати до кожної стежинки вивчений  і по-сімейному коханий Шипіт. Як завжди він нас зустрів теплим, привітним і по-панківськи веселим "Плаєм".В принципі, нічого не  змінилось за 7 років.  Хіба що у Ромчика зявилась омріяна дружина. Затрадицією скупались у чотирьохградусній шипітській воді і пружнім кроком рушили до табору.Наступні 2 дні можна описати так - ранок- запухші сусіди- сніданок каша-водні процедури-обід-Гимба-чорниці-молоко-вечеря-гітара-сон-сніданок-чорниці-водні процедури-сварка з Бубликом-чорниці-обід-молоко-сварка з Віктором- Сашко Сквира загубив зарядку- вечеря-гітара-сон.

Вид на хребет  Боржава з г.Гимба

           Сповна насолодившись звичними шипітськими красотами вирушаєм далі.Починаючи зі ставшою традиційною сваркою з Віктором. Похапцем збираєм рюкзаки і галопом скочуємось вниз.Там нас чекає чи то Сан Санич,чи то Федя Федорович..не памятаю....але нас із Ольою в його машині укачало..і всі 2 години до Синевіру ми смоктали голівку сірника. Вийшовши з машини ми були неприємно вражені, бо як виявилось,нам ще потрібно топати 1,5 км до Синевіру. Хоча наш водій із іменем таким же як у його батька,пообіцяв підвезти прямо під озеро.Сповнені оптимізму ми пішли по асвальтованій дорозі  вгору, коротко водячи Сашка в курс, хто такий отой загадковий Віктор.

Крокуючи до Синевиру

          Побачивши озеро,скажу чесно, нічого особливого не відчула. Продавали козиний сир і дешеі деревяні буси, та й занадто втомилась щоб одразу зрозуміти красу.

Отаким я його побачила вперше

Підкріпившись горішками ми вирішили розпитати як нам краще звідси виїхати щоб піти на Говерлу. І одразу ж натрапили на дуже привітного чоловіка,котрий провів нам екскурсію навколо озера,показав різнорівневі тропи, де можна поставити палатку,як спуститись, словом усе що нам було потрібно, і навіть трохи того,що було не потрібно.

"Інтруктаж"

Фото "для мами"

        Посперечавшись про те,чому собаку,що купалась в Синевірі не затягнула на дно Синь, ми зїли по кавовій зернинці в шоколаді і вирушили на гору, ставити палатки .Піднятті було інтелектуально активним.Зокрема я дізналась як причепити до свого волосся дреди, послухала гаянтрі мантру у виконанні Віктора і  що в букових лісах водяться індійські слони..

Долаючи перепони

Щоправда в нашому лісі слона ми не знайшли, але вийшовши з нього на галявину побачили неймовірну красу. Озеро Синевір з висоти 1600 метрів. Поки Оля та Сашко його фотографували з усіх ракурсів, я ласувала чорницею.

Сашко і озеро

Хто не прцює,то і їсть)

          На галявині стояв будиночок..такий старенький і похилий.Ми спочатку подумала що то закинута хата карпатських пастухів. Пішли обстежити середину, аж нам на зустріч вийшло двоє хлопчиків,років десь 13 і 16. Найпершим  відчуттям була ніяковість. Я не знала що казати,та й Оля мабуть тежАле Сашко так швидко знайшов спільну мову, що уже через годину вони допомогали розводити вогнище.Показали де взяти воду, де поставити намет,як спуститись до озера, і взагалі були дуже привітними.

Хатинка

Трохи перекусивши паштету з Сашкових запасів ми зібрались іти милуватись красотами.Але пішв дощ. А що таке дощ вКарпатах ? Це Карпати + дощ! Це дві найпрекрасніші речі,що можуть бути у світі. Вирішивши,що хлопці самі впораються з вогнищем ми з Ольцьою зайшли в одну з напіврозвалених будівель. Описати це неможливо.Деревяна хатка..краплі дощу, що розбиваються об стріху...густий туман над горами...запах карпатських квітів ...і...таке враження ніби ти на даху світу...

...відчуття...

           Нас запросили в хатку, обжиту Ваньою і Віталіком.Ми вже з ними познайомились і виявилось що тут вони іноді зупиняються коли пасуть корів або йдуть по чорницю.Віталік провів для нас ескукрсію до озера, по ходу розказавши про лікарські трави, показавши неотруйні гриби і листя,яке можна їсти.

Урок ботаніки

Отак,слухаюси цього малого всезная ми спустились до деревяних істуканів Синя і Вир. Оскільки доторкнувшись до рибки на скільптурі можна було загадати бажання,ми з Ольою почали стрибати, щоб дотягнутись і загадати ( як я підозрюю) одне на двох бажання.

..ще трошки..

Синь та Вир

              А потім..потім булощось неймовірне...З-за дерев виступив Синевир..Весь у тумані..такий містичний,затягуючий,пянкий,від якого очей відвести не можна було.

таємничий

Здавалось зараз повилазять із нього русалки чи німфи, і затягнуть до себе...і сил втриматись не буде....Навіть шикарні фото наших талановитих фотографів не можуть сповна передати ,як від цього видовища ставало дибком волосся на руках.Нас уже чекали батьки Віталіка, і якісь інші його знайомі, і він запропонував нам прокататись на плоту.До остівця і назад.О!

Скільки ж то було радості...таке дуже незвичне відчуття..наче ти на воді, але не тонеш. А потім все відбулось дуже швидко.Нам показали як ловити раків,тицьнули пальцем на сцену,де колись виступала Софія Ротару і повели додому уже знайомою стежкою. Прямо перед хатинкою ми обернулись і побачили те,заради чого варто жити....Заздріть усі, хто не бачив такого!

Цвітіння туманів

           Дощ геть ущух. Стемніло. І ми пішли до хати варити гречану кашу, смажити сироїжки на грубі і жувати манго,яким нас пригостив Віктор. Отак трохи посидівши,наробивши безладу хлопцям у хаті і вмостившись разом на одному ліжку ми позасинали.

Сашкові експерименти

          Прокинулись ми від слів  "Ви ще не зібрались"....Ледь не проспали.За 2 секунди зібрали пожитки,подякуали хлопцям і побігли вниз на автобус,котрий мав приблизити нас на пару сотен кіломентів до Говерли.
        Один автобус,другий,третій...Мене вжі тіпало від зміни температури і кількості пересадок. Але в Рахові зївши морозива настрій піднявся, і близько 16-ї ми вже були в Лазещині. Традиційно посварившись з Віктором, зївши консерви з плавленим сирком і прихопивши з собою місцевусобаку ми рушили ,як кажуть,назустріч мрії.

Перед стартом

8 кілометрів. КПП. Олю тошнило.Ми з Сашком неправильно випалили соснову жуйку і вона позастрягала в зубах. Почався дощ. Словом,нерви були на межі. Але ми таки дійшли до Козьмещика. Заночували під шум дощу і, хоч і планували встати о 6 ранку, прокинулись коли вже сонце  пекло так,що знаходитись в палатці було неможливим. Помились ,поїли і довго дивились на небо, міркуючи йти все-таки далі чи ні, бо змінювалось воно щохвилини. Але оскільки ми приїхали сюди подивитись на Україну з висоти 2062, було вирішено йти вперед.

Наша собацура

Звіряєм координати))))

Позуєм

      Сонце,натерті ноги,Вітіні проповіді ,дорога серпантином,нестабільна погода, вівчарські собарлюги...Але нас так просто не зламаєш. І от ми уже дійшл до Петроса.

Вид на Петрос

 Потім знову серпантинова дорога,Вітіні проповіді, сонце, натерті ноги і памятник якомусь загиблому.Нарешті дійшли до КПП. Наварили знову гречки. Наїлись,тепло вділись,гукнули нашу собаку,якв стратегічно мітила  споруду КПП і рушили . Табличка казала,що до Говерди 1,5 км. Та,подумали ми- 30 хв і ми у цілі. Але не все так було так просто. З шаленою швидкістю почали збиратись хмари.Погода стрімко псувалась.Нас зносив пронизливий вітер, починало сутеніти. І дороги назад не було.Це останні день.Завтра потяг.Або вважай себе невдахою, або йди вперед. Ми обрали друге. Дійшовши до хатинки,ми натягли все що у нас було,почепили на себе дощовики,якщо квадратну конструкцію з діркою і капішоном можна так назвати, і рушили вперед.Видимість наближалась до нуля. Йшов дощ. Ми не бачили шалено красивих краєвидів, про які так мріяли. Крок за кроком, вдох за вдохом ми ставали ближче до вершини. І тут, це дійсно було якось навіть неочікувано, ми побачили обеліск. І щосили почали співати гімн. Якось миттєво посилився дощ, і ми за секунду стали мокрими з ніг до голови Відмовила техніка, і сфотографуватись ми змогли лише на Вітіну стареньку моторолу.Але ми були щасливі.Ми змогли!

за кількасот метрів до фінішу

видимість наближається до нуля

ПЕРЕМОГА!!!!!!!

           Але тут постало логічне запитання- а куди далі? Ми бачили щось лише на відстані витягнутої руки. Почали бігати і панічно шукати якісь вказівники. І ,слава Богу,знайшли. Швидко рушили вниз...швидо..ми пробували йти швидче..Геть темніло...глина гори геть розмокла, і ми раз у раз падали. Йшов дош і дощовики не допомогали.Від води рюкзаки стали в півтора рази важчими. Ми бачили вогники, розуміли що нам туди,до станції Заросляк, і вона здавалась такою близькою, але чим довше ми йшли,тим нереальнішим здавалось те,що ми все-таки туди дойдем.Начепивши літарики на лоба ми мріяли,як напємось гарячого чаю,зїмо щось смачненьке на туристичній станції  і вкутавшись в тепленьку ковдру заснем. Двічі заблукавши  ми такі дійшли. О 2 ночі. І виявилось,що це дитячий санаторій,а не станція брутальних і побачивших життя туристів. Походивши навколо санаторію,ми все-таки достукались до вахтерши і нас впустили.Заплатили за ночівку, зняли мокрі речі ,помились,трохи перекусили консервів з сухим хлібом і  пораділи тому настрою і тій душевній радості ,яка нас сповнювала.Безмежно люблю таке .... ,коли ти з комось переживаєш моменти цілковитої зневіри..коли здається що увесь світ проти вас, а потім ви все-таки перемагаєте ..це так зближує.
        Поспавши 3 години ми зібрали наші ,майже не висохші речі в рюкзак,ми вирушили до Івано- Франківська. Із сухого у нас із Олею були лише короткі шорти і футболки, а ті хто був у Карпатах,розуміє, яка там температури ранком. Геть промерзнувши,ми вирішили не гуляти під дрібним дощем Івано-Франківська, а зайшли до легендарного "Швейка". І ласуючи шарлоткою з морозивом не могли натішитись з того, які ми молодці!

Смаколики

П.С. Дуже дякую Олі та Сашкові за прекрасні фотографії