10 і одна ніч

     

Туреччина пахне по-різному. Тут запах смажених морепродуктів, а трохи відійдеш, і в обличчя дихають солодко-п'янкі аромати. Така-собі подорож від минулого в сучасне.
       Стамбул- місто, де зіткнулись Схід і Захід. Від Сходу- солодощі, пообідній відпочинок, базари, різнобарвність і традиційний чай. Від Заходу - втрата моралі, поспіх і ціни. Відразу здаєтеся, що від нього Туреччина взяла тільки погані звички. Але то тільки на перший погляд. Тут і комфорт перевезень і чистота транспорту, і дорожня розмітка, і зручні маркери. Все ніби і для покращення життя, але за цим всим не відчуваєш того, для чого їдеш в іншу країну- атмосфери. Тому рятують продавці турецьких бубликів, шумні вузенькі вулички і культ чаю. Але про це пізніше.

Продавець жарених каштанів

         Отже, перший день почався вночі. Нас привезли з аеропорту на площу Таксім. Де ми є і як нам добиратись до району Султанахмет, де ми , власне й мали зупинитись на ніч, ми гадки не мали. Розгорнули карту і зробили розумний вираз обличчя. Правда, мабуть, він був не дуже розумний, бо через секунду до нас підійшов турок і буквально на пальцях пояснив що нам потрібно йти до "істікляль". Ну істікляль,так ітікляль. Пішли по вказаному маршруту. Перше,на що звернулась увага - дуже багато символіки. Вся площа Таксім завішана прапорцями.Купа вуличних торговців усякою всячиною спокушали зупинитись і спробувати. Але хотілось швидше кинути ношу і змити львівсько-поїздний і стамбульсько-літацький піт і пил. Простиснувшись вузькою вуличкою , маневруючи між густо наставленими столиками, заповненими асорті з турків і європейців, під прожекторами нічного Стамбулу , ми добрались до хостелу.Хостел Soho. Я навіть в Індії такої тісноти і вбогої простоти не бачила. 8 євро. За таку койку. Але вибору не було. Помившись на брудершафт ми пішли на вечірній променад. Тут уже мені все стало цікаво. Спершу купили каштанів. Смежених. Смачні. Дещо нагадують варену стару кукурудзу або солодку картоплю. Одноразово. Не з тих речей,які хочеться куштувати знову і знову. Купили водички, чаю Алі Баба і, звичайно, пахлави, і повернулись в свою конуру.

Турецькі смачні-смачні солодощі

Там нас уже чекали два венесуельця і всі зайняті ліжка. Я вскарабкалась на своє трьохповерхове і під шум нічного Стамбулу, регіт туристів і сопіння правого верхнього венесуельця заснула. Вночі  прокинулась від природного бажання . Отут почались пригоди.Так хотілось злізти з ліжка, що від найменшого поруху скрипіло,безшумно, щоб нікого не розбудити. Але я не фея, тому скриплячи матрацом,гримлячи припаяною до ліжка драбиною і пробираючись спіраллю нічних сходів я здійснила ритуал.
     Зранку в кімнаті спали вже якісь інші люди. Ми вирішили що за одну ніч сповна відчули атмосферу байкерського хостелу. Поснідали вчорашніми кашатнами в парку і почали потроху розбиратись в транспортних комунікаціях. Все виявилось не таким складним,як здавалось на карті. До Султанахмету, району в якому зосереджені всі культурні пам'ятки, потрібно було їхати трамваєм і фунікулером.Поки добирались, купила за 1 ліру омріяного бублика. Він виявився не таким вже й смачним. Тугуватий і весь в кунжуті. Але дуже ситний і по-турецьки специфічний.

Стамбульський кіт

Весь транспорт в Туреччині коштує 4 ліри. Приблизно 25 грн. Вирішивши трохи зекономити ми пройшлися офісним райончиком до трамвая. І тут зустріли тих самих легендарних відгодовано-спокійних стамбульських котів. Скрізь під будинками насипано корму і налито у мисочки води. Так мило.Щодо трамваю- чисто,зручно,зрозуміло, комфортно.По-європейськи. Навіть тиша всередині якась не східна. Трохи дивно.

Фонтанчики з питною водою

          Про самі святині Султанахмету , такі як Блакитна мечеть і Айя Софія, багато не писатиму. Це вічність,яку потрібно відчувати. Це печатка мудрості й нетлінності. Символ стійкості, віри й могутньості. По-мусульманськи непорушно і по-турецьки декоративно витончено. Ми зробили "фото для мами", попеклись під сонцем і сентиментально помилувавшись дітьми у фонтані пішли шукати де б переночувати. Дійшли до Босфора. О...Ці рятівні бризки в спеку! Пляжу не знайшли. Зате виявили осередки хтивих турецьких чоловіків.Мандруючи навмання добрели до парку. Як називається не згадаю. Чисто.Квіти. І є де вмитись. До речі - ще одна особливість Туреччини. Маленькі фонтанчики з питною водою. Дуже зручно і для бюджетної подорожі- як знахідка.

У парку з салом

Вдосталь повалявшись на траві, наївшись сала з сиром ми продовжили мандрівку. Бродили взад-вперед вуличками Султанахмету і вже розуміючи ,що з нашими фінансами ми нічого не знайдемо ,змирившись з тим,що ночуватимемо на камінцях Босфору, ми безсило топтали стамбульську бруківку. Але є все ж дива на світі.Istambul hostel з'явився як міраж в пустелі. Це якраз той один з позитивних прикладів європейського впливу. Дерматорій. Навіть не рахувала стільки ліжок було в кімнаті.Не напряжно. Ніхто нікому не заважає. Дуже демократично і дуже раджу.

Центр району Султанахмет

Блакитна мечеть

        Вночі Олі снилась якась дурня.Мабуть через неякісну овсянку. Сніданок був включений у вартість, тому ми не гаючись побігли на смакування. Вид з даху був прекрасний і сніданок не гірший. Стандартні готельні яєчко,овочі,джем.І ще раз- дуже надихаючий вид з даху.Дивилась і дивилась би. Але. Час було дізнаватись нове про країну. В порядку денному стояло поїдання пахлави,прогулянка Босфором і риба гріль,скупка на базарі і переїзд в Кападокію.
        Босфор вразив частотою і швидкістю перевезень.

Милуючись Босфором

Водний транспорт Стамбулу

Пароми,яхти,катери і т.д. Та не дивлячись на всю привабливість морських прогулянок ,15 хвилин до іншого берегу Стамбулу нам вистачило. На тому  березі нічого цікавого не було. Зате там ми вперше посмакували турецький чай. Чомусь на перший погляд нам здавалось, що то коньяк або щось на кшталт того. Можливо колір або дивної форми скляний стакан збивав з пантелику. Нічого особливого: гіркуватий,терпкуватий, з цукром смачніше. Проте для Туреччини це цілий ритуал.

Коли розгортаєш пакетик рафінаду, кладеш до рота і прижимаючи язиком до піднебіння присьорбуєш чай. А спину в цей час ніжно пестить морський вітер,весь шум міста стирається в одну мелодію - турецького вечора.

Головний базар- смаколики

Продавець корму для голубів

       21.15- виїзжаєм в Невшехір ( Кападокія). Варто окремо сказати пару слів про Otogar ( автовокзал). Нічого не зрозуміло. Купа вивісок. Складається враження, ніби то бутікова алея. Купа зазивал.Ми чесно намагались знайти державний вокзал, але потім зрозуміли, що тут ,мабуть,такого немає. Ціни практично такі ж, як і в Україні. Ми їхали в одному автобусі з французом- професором-математиком, котрий знімав номери по 1000 євро за ніч. Але оскільки ми не знали,як обрати більш або менш люксовий автобус, вирішили,що це нам такий подарунок долі. Щоправда з висновками ми поквапились. Нам роздали морозиво, і тут почалось. З кондиціонера нещадно дуло нічним холодом. Ззаду галділи американці з їхніми "єєєє" і "So " і "Really"...Неанатомічні сидіння робили нестерпною будь-яку позу. Не рятувала навіть подушечка для шиї. Скручувалась калачиком, витягувала ноги, обпиралась об вікно, та все дарма. Ніч можна було викидати в смітник.На кожній зупинці стоячи по півгодини, ми таки добрались до Невшехіра. 

Гюреме.Кападокія

Далі все було дуже швидко. Звідкись взявся турок і нас,сонних,роздратованих і голодних, повів у свій офіс, і як ми вже потім зрозуміли ,пропонував готель.Показав апартаменти, всадив в автобус, сказав що нас зустрінуть в Гюреме, підморгнув і відкланявся. Через півгодини, уже з геть приплющеними сідницями, ми вийшли з ненависного автобуса і почули"Dora Hotel" . Прямо під автобусом стояв молодий турок з авто і був готовий везти нас в хороми. Змирившись із ще одним перевезенням, ми всілись і ...рівно через півтори хвилини були на місці. Мабуть найкоротша поїздка за все моє життя. Навіщо було тащити до автобуса машину я так і не зрозуміла. Отже, наш готель. Вивіска гордо кричала "Swimming pool". Заглянувши туди мене спіткнуло глибоке розчарування.Ні краплі води там не було. Хоча все інше дуже порадувало. Така-собі штучно зроблена печерка на 6 ліжок. Але оскільки в кімнаті були тільки я і Оля,то відчували ми себе як в приватному номері.

Дослідивши цікавий ландшафт Кападокії, накупивши  сувенірів ,ми вирішили все інше залишити на завтра. Прокинулись ід базікання китайсько-корейської спільноти.Долізши з своєї печери в пятнистій ночнушці, як у Флінстоунів,до душової, я потроху прийшла в себе. Потім за столиком апетитно насолоджувались сиром,яйцем і кавою. Поки я доїдала останній шмат, зявився вчорашній знайомий і, повідомивши, що чекає мене ввечері на побаченні, подарував яблуко  і зник. А ми пішли в долину кохання, досліджувати туфові гірські породи дивної,мяко кажучи,форми.

Долина кохання

Посміявшись і подивувавшись з природи, ми почали було йти в бік дому та кудись не туди звернули і геть заблукали. Довгенько ми тинялись під палючим кападокійським сонцем, аж поки мені в голову не прийшла геніальна ідея - залізти на хребет і зверху подивитись де ми є, а де Гюреме. Там нас, звичайно, чекав турок із всесущим і незмінним "Хав а ю". Він тикнув нам пальцем в напрямку дому і помираючи від спраги ми продовжили топтати турецькі дороги.

На вечір нам закортіло романтики. Оскільки у турків це поняття дуже вже розтягнуте вглиб,вшир і вздовж, ми вирішили просто вдвох купити білого вина, залізти на найвищу в околиці гору SunSet і зустріти там захід сонця. От це був один з тих моментів ,які не можна описати словами. Вечірня прохолода,турецький сир, дивовижний краєвид і чарівні звуки з мечеті. Коли геть стемніло позагорались віконця в печерних готелях і це було так казково.

   Наступного дня ми безцільно блуками вуличками Гюреме в очікуванні ненависного автобуса в Анталію. Правда вечір порадуваав зустріччю з миколаївської парою, які подорожували по Туреччині. як каучсьорфери.Цікаві,добрі,прості. Вже на зупинці до нас підійшов мексиканець і зі словами "о, ви ще тут" почав ділитись своїми спогадами про Росію.

В очікуванні переїзду

Зійшовшись на спільній думці про неї, він розказав нам про свої мандрівні плани і ми з повним ротом слинів продовжили чекати автобус. Хоча ,варто сказати,що другий раз був не таким вже не й нестерпним. Може вже призвичаїлись, а може сам автобус був трохи зручнішими, але нам вдалось перекимарити з годнику.




 Початково ми думали поїхати в Сіде, порозглядувати розвалини грецького амфітеатру, історичний музей та інші туристичні ласощі. А потім Оля запропонувала "А давай в Фініке". А давай. І вже через півтори години ми вже мандрували спекотним полуднем вздовж Лікійської тропи в пошуках готелю.

Фініке і Середземне море

Першим трапився Sedir Hotel. Невеличкий але затишний. 30 лір за приватний дабл нас цілком влаштовували.Помившись і заморивши червячка з дороги, ми одразу ж побігли до моря. Я була, чесно кажучи,трохи розчарована. Овіяне легендами і грецькими героїчними епосами Середземне море було якесь...тьмяне,прісне і нецікаве. Воно не пахло морем. Не було білого пісочку на пляжі , та й пляжа толком не було. Якесь мілке і безхарактерне.

Пляж Фініке

Правда, порадувала практично повна відсутність людей. Трохи польопавшись,скільки того дозволяла глибина, ми пішли в пошуках сувенірів. А дзузьки. Їх просто не було. Зате були охайні алейки, венеціанський канал і дерева мандарин, гранатів та інжиру. Так і не знайшовши сувенірної лавки ,ми пішли питати про неї власників готелю ."На щастя " виявилось, що якийсь трьохюрідний внучатий племінник якраз тримає магазин в 5 хвилинах ходу. Нас там напоїли чаєм, спокусили мене на гематитове кольє і надарували купу листівок. Решту вечора ми провели на особистому балконі, посьорбуючи розчинну каву під вітром кондиціонеру.

тримаєм форму

 Ранок...Біла кімната сповнена променями сонця. Прохолодний вітер з балкона. Звуки міста, що прокидається. Мабуть ранки в кожному місті однакові. Коли знехотя борешся зі сном ,цим солодким і п'янким хлопцем, який ніжно , не надто настирно, але притягує до себе.Ми вирушили до моря.І якось заблукали. Потрапили в спальний район, де місцеві хлопчики розглядали нас як білих мавп.Сьогодні ми вже трохи відкисли в морі, добряче позагорали і поїли місцевих пудингових смаколиків.

Увесь день з рупорів лунали якісь промови, заклики...чи що то було. Начитавшись Бредбері ",,,По Фаренгейту", я вже було вирішила , що то погоня за нами. Але все виявилось набагато простіше і приємніше.Було свято Шакер Байрам. Ми спостерігали як на площі накривали столи і волонтери мурашками намагались встигнути до вечора. Вирішивши,що нам теж щось має перепасти на цьому святі жяття і їжі, ми повдівали свої найкращі вбрання і повиляли стегнами в сторону моря. І таки правда.

Святкую Шакер Байрам

Нас запросили за стіл для 8 персон. Довго ніхто до нас не підхсідав. Та от вільні місця побачила не дуже традиційна і набожна турецька родина: 40 мільйонів дітей,бабуся,яка постійно щось говорила, плаксивий новонароджений і флегматичні чоловіки. Запал в небо. Почалась молитва. І через секунду всі вже поглинали гороховий суп,рис з окорочками і айран. По-багатому. Трапеза тривала хвилин 10, потім люди почали потроху ходити збирати все зі столів і йти по домам. Релігійністю й торжественістю геть не пахло, зате ми з Ольою вперше за 8 днів поїли супу. Відшивши чергового мачо ми прогулювались порожніми вуличками, милуючись фантастичних кольорів квітами і абрисами Таврійських гір, дихали сонним спокоєм невеличкого міста і надихались прозорими водами вузеньких каналів.
 

Зранку виїхали в Анталію. Як на диво,нічього поганого, банально-туристичного ми практично не знайшли, якщо не враховувати величезну торгову вулицю і зрідка лунаючу російську мову.

Море в Анталії

Анталія

Ми поселились в районі старого міста в недорогому і дуже затишному Angel Hotel. Місто виявилось абсолютно не таким,як я його собі уявляла. Вузенькі романтичні кам'яні вулички, руїни залишків римської цивілізації і турки, що спали прямо посеред парку

Сієста в парку.Анталія

. До моря принципово не ходили. На другий день почали дратувати фрази типу "Раша енд Юкрей- іс зе сейм" ,"Раша енд Юкрейн сістерс"  і ми пораділи що вже сьогодні вилітаємо додому.Вдоволь наївшись кебаба і напившись чаю наостанок ,ми пішли на зупинку, чекати Ред бас до еаропорту.