Містичні Горгани

      Відкриваю вікно і відчуваю післядощову прохолоду.Усі звуки стають якимись яскравішими і насиченішими , а повітря навпаки , все навколо ховає розмитим туманом. Де б не йшов дощ , скрізь по ньому відчуття однакові. Трохи романтичні, дещо ностальгічні, з легкими нотками хвої і загасаючого  вогнища.
        З дощу,власне, й почався наш похід. Хоча ні... трохи раніше була тригодинна, незабутня трясовиця в автобусі Калуш- Осмолода.
       Отже,прибувши в Осмолоду, змочені дощем через автобусний люк і промасажовані ударами об сідушку і вікно , ми вирішили не гратися в героїв, і в першу ніч стати десь в селі. Щасливою випадковістю я пішла по природній потребі направо, а не як могла б,наліво, і побачила "Осмолодівський рятувальний пункт".

Чекаєм Вітю - рятувальника

Хазяйнуєм

Окрилені ідеєю про теплий дах над головою я побігла до місцевих розпитувати у кого просити дозволу. Хазяїном виявився Вітя,  і Сашко пішов домовлятись.Але втрапив саме невчасно - Вітя вдома, в теплі  і сухості якраз поїдав недавно принесений кавун і неохоче скомандував "Чекайте". Ну що ж... Пововтузившись із півгодинки під дашком зупинки ми все ж дочекались. Нам провели екскурсію по закинутому, практично нежилому, і що найнеприємніше,недієздатному рятувальному пункту. Від чого він має рятувати і як нам було невідомо. Вибиті шибки,облуплені стіни ,відсутність зв'язку  і повна непридатність до використання в екстремальних ситуаціях. Але слава Богу що був такий, бо ставити намети під дощем ой як не хотілось. Трохи підмели, навели порядок,наварили їсти і почали  смакувати закордонний лукум і шампанське. Вночі мені мерещились привиди, вчувались шуми і Олег здався місцевим забулдигою. Якось переживши до ранку ,по- можливості швидко поївши в впакувавши рюкзаки ми рушили по маршруту. Була сонячна погода, щебетали пташки,дзюрчали потічки,словом,  все говорило про чудовий початок походу. За річкою, слідуючи вказівнику,повернули наліво і почали нелегкий підйом серпантинною дорогою до г. Висока. Власне,вже в перші пару годин ми зрозуміли, що маршрут вибрали не з легких. Каміння, великий нахил , спека ...і в голові почало виникати традиційне запитання "Для чого я сюди приперлась?" . Проте ,знову ж таки,традиційно , я почула німу відповідь гір. Для того,щоб знову вдихнути  запах туманних схилів , щоб знову, стікаючи сімома потами, дертись нагору, для того,щоб обернувшись назад зрозуміти,що я на даху світу, для того, щоб відчути язиком фіолетовий смак чорниці і вмитись джерельною водою.

Ще трошки - і гора Висока буде нашою)

       Гору Висока ми якось недооцінили. Точніше недооцінили ми відстань до неї від Осмолоди. Йшли ми йшли, а вершечка не було. Щоправда потім ми зрозуміли, що в Горганах практично ніякі вершини не були позначені, на жаль. Для заспокоєння душі ми нарекли купку каміння вершиною і пішли собі далі. Вода закінчувалась і жодного потічка не намічалось. На горизонті завиднілась пара туристів і ми потроху їх наздогнали. Як виявилось ,вода мала бути кілометри за три і до вечора ми  встигали.Хоч і йшли вниз, але сил уже практично не було.  Ноги парили утеплені Salewa, хотілось пити  і мріялось про вечерю. З лісу виднівся димок  і через кільканадцять хвилин ми вже розкладали намети і збирали косметичку для прийняття карпатського душу.
      Ранок дивовижно затягнувся. Вилізши з намету і подивившись на годинник ми ледь не оторопіли. Було 12,50. Так довго спати навіть у Києві для мене рекорд. Можливо переліт, поїзди, недоїдання і десяток кілометрів все-ж таки дали зрозуміти що я теж можу втомлюватись .Понабиравши в пляшки стратегічного запасу води  ми пішли чарівною лісовою стежкою.

Побачивши обнадійливий напис "Сивуля -3 км" -  почали знову топтати тисячолітній мох і ласувати велетенською чорницею. Здалеку  помітивши гострий пік Сивулі я трохи засумнівалась. Але як кажуть " Бути в Горганих і не піднятись на Сивулю - моветон". Тому , повіривши у власні сили, ми гордо пішли вперед. Нарешті з'явились славнозвісні зелені камінці. Цілі поля зелених камінців.

Марсіанські ландшафти

При чому подекуди вони були викладені лабіринтами,якимись стінами. Навіть сходи хтось вимостив. Для чого - не відомо. Уже другий день відчувалась містика Горган. Погода змінювалась практично щохвилини. То світило сонце, а через секунду уже набігали дощові хмари. То було нестерпно спекотно, а то навіть фліска не рятувала від пронизливого вітру. А вершина ставала все ближчою. Стежка на неї все крутішою і небезпечнішою. На горі камінці були практично в пів мого зросту і я трохи відчувала себе альпіністкою.

Сходи серед каміння

Дерусь на вершину Сивулі

Проте не так вже й важко було дістатись вершини.  А там на нас чекала незрівнянна краса. Як писав Рождественский " Завидуйте, изнеженные рохли! Вам никогда не испытать ТАКОГО"

Таки да!

   Поки ми фотографувались , на вершину зашли ще двоє людей з Києва. Ми разом трохи перекусили і довго не затримуючись побігли на Малу Сивулю,бо вже геть вечоріло, а ні води, ні місця для наметів не було. З добру годину ми спускались до полонини Рущина і ,на диво, знов побачили наших вчорашніх товаришів , і знову запитали в них "Де тут вода". Вже зовсім стемніло і ми, попивши чаю із згущенкою, з відчуттям виконаного боргу повлягались спати. Зранку ,оглянувши місцину, ми побачили руїни прикордонної застави , джерело і туристичний гумор. Поїли карпатського "різотто" і рушили до урвища "Пекло".

Що хотіли сказати отою наліпкою для нас лишилось загадкою

Це був єдиний випадок коли ми дійшли до місця за стільки часу, скільки зазначалось у вказівнику.  Проте радість була недовгою. Пройшовши ще пару кілометрів ми наче дійшли до гори Тавпиш і вирішили її траверснути. Отут ми вперше заблукали. Перед очима ще й досі стоїть чорна гадюка, яка ніби попереджала "Не йдіть сюди". Та куди там- впевненість в собі не знає меж. Ми пробирались по високій траві повз зарослі малини і кінські кізяки. Та все- ж вийшли до знаку "Тавпишанський  заповідник". Пройшли далі і, абсолютно не розуміючи де ми,  знову побачили знайомі спини друзів з навігатором. Як виявилось, йшли ми правильно і через 300 метрів буде галявинка ,на якій ми й заночуєм. Минувши тяжкий підйом,  ми таки дійшли до омріяної водички  і рівної площини. Вирішили ставати, адже що там далі було- невідомо. Якось досить швидко стемніло і  ми насолоджувались всипаним зірками небом і смакували торт  з гордою назвою "Вечоріло".

Вночі у нас були гості....свиня..Як це не парадоксально звучить,але на висоті 1500 метрів посеред диких гір можуть бігати рожеві свині із спіральним хвостиком. Вранці я полювала на корову щоб зробити її фотопортрет і збирала чорницю для мега смачної вранішної вівсянки. Проте не встигли ми поснідати, як почався дощ і було вирішено залишитись ще  на день на цій чарівній полонинці. Отут ми і познайомились із нічним гостем. Плюс до того ще поприходила ціла зграя корів і дві,ні на мить не замовкаючі, собаки. Одна з них вкрала нашого казанка, корови доїли торт,  а свиня просто дивувала й смішила.

Що не встиг забрати- то вже не твоє

А під вечір знову почала відчуватись містика Горган. Насувалась хмара прямо на нас. І це було як із фільму "Тіні забутих предків". Сонце, що схоже на місяць,хлюпання калюж під ногами і погляд у молоко туману. Один з моментів,які потрібно переживи кожному,щоб відчути себе ЖИВИМ.

Дива

     Ввечері ми зайшли до чабана і попили теплого молочка. Дивують мене такі люди.По-доброму дивують.Грошей йому не треба,їжі не треба,у нього все є.Людського товариства не треба.Про що він думає вечорами? Кого згадує, оглядаючи свої безкрайні гостроверхі володіння?Про що мріє?...Чого його свиня бігає ночами по горам? Чого їй не спиться? На цій полонині запитань було більше ніж відповідей.
      На ранок ми таки побороли лінь і зібрались йти далі.Наші сусіди вже давно вирушили,але по старій традицій на хребрі Тавпишівка ми їх наздогнали. Сфотографувались на пам'ять і пішли через зарослі сланцю до полонини Легіонів.

Останній маркер

По дорозі назбирали грибів і вже придумували рецепти майбутньої вечері.На полонині я порізала ногу, сфотографувала корову і погризла сухаря з бородинського хлібу.  Вказівник показував прямо і ми, не підозрюючи що нас чекає, весело пішли туди. За 2 години дороги нам не стрівся жоден маркер. Ми вже почали тривожитись. Дійшли до якось перевалу із звичним вже для цього походу, і дуже неприємним відчуттям " де ми"?.Та от на горизонті маякнув силует туристів. Чимдуж я побігла до них і вони мене обнадіяли.

Лісові ласощі

Йдем ми правильно. О, якби я тоді згадала що мені говорили в школі "Думай своєю головою". Та ні. Чомусь завжди  здається, що хтось знає краще за тебе. Ми швиденько наздогнали "колег" і впевнені у правильності дороги, безтурботно захоплювались величезними білими грибами . А доріжка ставала все гіршою і крутішою. В один момент вона практично перетворилась на тропу одної людини. І от- чарівна галявина,заросша мохом і чорницею, на яку падають вечірні промені сонці і....повна відсутність дороги.

Казковий ліс

 Та наші супутники були сповнені рішучості "Нема стежки - прокладемо", і напролом рушили, через чагарники, потічки і поламані дерева на вершину гори, керуючись думкою, що " за горою завжди є полонина". 20 хвилин непролазними заростями у шортах і сандалях і галявинка показалась нам у всій красі. Єдиним недоліком було те, що вона вздовж,впоперек і глиб була порита кабанячими іклами. Та вибору не було.Поставивши поближче намет  до наших друзів , ми почали смажити білі грибі на вогнищі, присмачуючи їх олією зі шпротів і запиваючи кавою. І скажу чесно, смачнішої вечері в моєму житті не було. Прокинулись ми від розмови. Як виявилось, то місцевий чоловік пройшов по нашій новоствореній стежині і вже розповідав як нам вибратись звідси.За його словами варто було спуститись і повернутись назад, бо гору Пантир ми успішно пройшли і звернули взагалі не туди. Про продовження маршруту не могло бути й мови. Було вирішено йти до найближчого села. Не снідали.Води було 2 літри на чотирьох. І не відомо, коли наберемо нової. Сашкова розвідка показала, що десь в потрібному напрямку була стежка, тому ми,звірившись із сонцем і картою, сподівались на швидкий спуск. Проте..містичні Горгани таки дійсно містичні. Через чотири метри стежка закінчувалась. Село було десь справа внизу. ...3 години безперервного спуску вниз. Свидовецька Гора- Вбивця навіть у порівняння не йшла. Повалені дерева, що поросли мохом за десятиліття незворушного спокою,колюча ожина, видираючі очі гілки і грім,що лякав щохвилини. Дійшовши до якогось просвіту мені починало ставати страшно. Мені згадався Осмолодівський рятувальний пункт і я зрозуміла що надіятись нема на кого. У Олега в телефоні виявився компас і ,наскільки я змогла зорієнтуватись,йшли ми не туди. Повернувши наліво ми пройшли ще трохи і остаточно зрозуміли що йдем по дну урвища.На щастя невдовзі почулась вода. Йти потрібно було вліво,але мене щось аж тягнуло направо, в сухенький і рівний ліс. І не дарма. Метрів через 100 ми натрапили на стежку. Ото було радості. Оля вже мріяла " от дійдемо до села і я буду їсти мАрожиноє"". Хоча до якого села..? Нам було байдуже.Ми не знали де ми і хотілось одного- вибратись звідси.Стежка водила нас кругами години зо дві і привела до розпуття. Чомусь вирішили піти наліво.Хоча мені хотілось направо. І моя жіноча інтуїція знов не підвела. Підкорившись більшості ми пішли по слідам людських чобіт і кіньських кізяків. Геть знесилені ми все-ж наварили каші .

Серед лісу з залишками води і надії

 Поки ми її їли  в лісі почали чутись оклики. Ау...Ау..Ми кричали у відповідь. Швиденько доїли і пішли вгору. І тут мене охопив панічний страх. Ми тут вже були. Отут я вкладала гриби Саші в рюкзак. Отут я взяла ту саму палку. Отут я брала гриби. Отут ми перелазили повалені дерева. Мені ніхто не вірив. Аж поки  Олег не переніс Олю через дровиняку так само як вчора. Всі думки в голові заклякли. Куди йти? Вниз? Нагору? Якесь зачароване коло. Тваринний страх. Телефони розряджені. Компасу нема.Води нема. Навколо кабани....і  аж.. рятівна розмова. Біжу на звук. Догори по вчорашній стежці ,з рюкзаком,вже не відчуваю болю,аби тільки наздогнати. І з-за кущів з'являються замурзані в чорницю, усміхнені обличчя місцевих жителів. Щастя..Навіть так- ЩАСТЯ- а далі все так швидко- Куди йдете? Як довго? Де зблукали? Як виявилось самі місцеві часто блукають у цьому трикутнику. Як хто буде йти від перевалу Легіонів до гори Пантир- тримайтесь стовпчиків неіснуючого державного кордону Польщі . По ним не заблукаєте.
До Бистриці ми практично бігли.Не хотілось відставати від місцевих. Йшли по річці і по коліна загрузали в болоті. Але вже було байдуже- аби швидше вийти з зачарованого лісу. Нам дозволили переночувати в колибі, не доходячи 7 км до села Бистриця. Гостинна бабуся принесла нам бідон молока, півлітра сметани і ще бідон кефіру. Насмаживши білих грибів зі сметаною і вдоволь наївшись ,ми привітали Олю з днем народження і втомлено позасинали. Вранці нас розбудили телятка.

Завітав на каву

В колибі

Такі цікаві. Пожували мою футболку, Сашині шорти і облизали все,що трапилось їм на шляху. Якось поволі ми збирались,вальяжно хазяйнували, смакували кавою і насолоджувались благами гірського життя. Пообіді приїхали вчорашні знайомі і запропонували підвезти нас до села. Ми миттєво зібрались і вже було вмостились у кузов в очікування приємної поїздки...Хто колись їздив з бабусею на буряки- той зрозуміє.

Кузов шатає, м'яким місцем б'єшся об лавку, говорити не можна,бо повибиваєш зуби, ухопитись толком нема за що...Не знаю як там американські гірки,але цей атракціон мабуть по-страшніше буде. Повилазили ми з машини по-дитячому щасливі і ,поївши морозива, пішли вмощуватись на ніч. А далі все як завжди. Ранок,збирання,дорога до Івано- франківська, спека в потязі і рідний Київ.
                         Мандруйте, шукайте пригод, адже без них життя таке прісне!