Верховинсько-Вододільний - по-осінньому спокійний

Тут не буде розповідей про те,як ми боролись із дикими звірами,як ми долали лісові хащі,як помирали зі спраги і блукали ледь помітними стежками. Ні. Тут все буде затишно і безхмарно!
 Все складалось ідеально: ні за кого не потрібно було рахувати їжу,ні в кого не було проблем зі спорядженням і що найголовніше- ніхто не відставав,не скиглив і не лінувався. В цьому поході я нарешті зрозуміла ,як це- єдиний організм . Отже,Верховинсько- Вододільний хребет. Один з основних карпатських вододілів,звідки беруть початок деякі річки. Протяжністю приблизно 30 км. Він увібрав у себе все - і мальовничість Свидовця і зелені камінці Горган і швидкозмінність погоди Чорногори і пологі схили Боржави, і містику Карпат, і запах осіннього прілого листя і все те, що так вабить нас у гірській природі.

десь біля Журавки

Почали ми маршрут з села Ужок.Добирались туди з Ужгорода на бусіку- вийшло не дуже дешево - гривень 80 з людини.Ще є електричка,яка ходить рано вранці, і автобус близько 14 години.Ні те,ні те нам по часу не підходило. Тому ,щоб встигнути пройти все,що запланували, вирішили скористатись благами цивілізації) В Ужку поназбирали біля дороги яблук і рушили по маршруту.Сонце не по-осінньому припікало і око милували червоно-гарячі буки. Пройшли сільську дорогу,крутий лісовий підйом і зрозуміли що сидіння за компютером дуже ослаблює. Але ж "скільки вовка не годуй- а все одно йди в гори". Починало холодати як ми,якраз натрапили на галявину з усякими смаколиками: залишки літньої чорниці,солодка брусниця і підмерзша калина. Довго смакувати часу не було, бо діло йшло до вечора.Вже всі починали витягати одну кофту, другу,натягувати шапки і роззявивши рота милуватись осінніми дивами на Вододільному. Справжня золота осінь.Величезна полонина і гарна карта з дорогами. РАЙ!Натрапили на ще одну групу туристів. Трошки їх обігнали,але тоді знову ,біля Розсипанця ,зустрілись ,бо вони знайшли воду)Вже сутеніло і ми вирішили ставати на ночівлю. Черговий раз наївшись брусниці,зваривши чаю з карпатським смаком ,помилувавшись зірками на чистому небі лягли спати на перині з кущів чорниці. Вночі по горі їхав віз . Що робили гуцули вночі посеред гори з кінським возом?Мені самій цікаво. Як завжди,планували прокинутись рано і рано вийти. І ми,чесно,так і встали б, але ранкова роса ,туман,втома першого дня,трошки лінь ,допомогли нам зрозуміти,що мокрі тенти пакувати не годиться..Чесно себе виправдавши поспали ще з годинку і почали ворушитись.У наших сусідів уже все диміло,бурушкалось і пакувалось. Подмухали на вогнище,сходили по воду,наготували їсти і години через дві тенти висохли. і ми нарешті рушили вперед.Повернули на маршрут і пішли відкритим хребтом.З північної сторони він пологий і мякий, а з південної- з обривистими схилами і камяними наростами. Стаєш на краєчок і відчуваєш себе володарем світу.Вітер грався з волоссям, холодними руками хватаючись то за вушко,то за ніс. Спина мокріла від рюкзака ,але серце співало і тішилось.

Пікуй

Хотіли одразу ж дійти до Пікуя,точніше сказати,я хотіла.Але мого ентузіазму ніхто не підтримував,та ще й подорожні туристи порадили ставати ближче,тому ми вже неквапною ходою пішли через Старотин,Журавку і дійшли до пер.Руський путь.Як не дивно,ні разу не заблукавши і не маючи клопоту з водою.Хоч сонце було ще високо,ми вирішили ставати на ніч. З гори витікали потічки,можна було льопатись скільки завгодно.Ми вимились,випрали речі(які так і не посохли до ранку), ще раз(мабуть на роки три вперед) наїлись брусниці,дослідили різновиди грибів,знайшли один їстівний білий,наламали дров,поговорили про щось біля вогнища,наготували каш і повлягались спати. І так добре - зранку всі раненько встали,все швидко разом приготували і зібрались. Ми знали куди йти,більш того- Пікуй виднівся прямо на горизонті і здавався далеким,неприступний і дуже гострим.На шляху деякі гори ми траверсували,але знову повертались на той же маршрут,Ні разу не крапнув дощ,холодно було в міру,як я люблю,щоб тільки вітер цілував щічки.Пару разів перепочивши ми якось несподівано швидко дійшли до Пікуя. Тут нас зустрічали старі знайомі горганчики.

Обабіч,майже на вершині гори хтось влаштував собі весільну фотосесію.Взагалі склалось враження що Пікуй- центр місцевого дозвілля.Хтось ганяв на квадрациклах,хтось фоткався біля обеліска,хтось вишкрябував на ньому своє імя,хтось вітав молодят,а хтось просто там вигулював собаку.Порадівши гарній фізичній формі ужгородчан ми почали спускатись вниз.Трохи поспішали,бо ввечері був потяг,а потрібно було ще якось доїхати з Біласовиці у Воловець.І от коли вже почали виднітись стріхи перших хатів,ми дозволили собі трохи поніжитись на галявинці. Щодо того,як як виїхати з Біласовиці -  будній день особливих проблем нема. Але у вихідні автобуси ходять тільки зранку. Тому потрібно ловити попутку - це я якщо хтось захоче повторити досвід.А повторити його дійсно варто. Це була моя перша осінь в Карпатах- і вона була ідеальною.