Приборкання норовливої

Починаю писати і розумію,що як би я не старалась, не підбирала слова і не намагалась літературно випендритись, все буде лише маленькою спробою передати характер норовливої Говерли.
Прийнято починати з того,з чого все почалось, і я не буду порушувати літературних традицій.
А все, як практично завжди,почалось з потягу, в якому Іра було лобстером, я -кооперативом, а Саша бензопилою. Ну і класично галасливих сусідів, яких довелось о 3-й ночі по-вчительські заспокоювати.
Прокидаюсь вранці,несміливо відкриваю очі в надії побачити засніжені піки українських Карпат...а дзюськи..бачу весняну відлигу. Встигаю 40 разів засмутитись, але вже в автобусі Івано- Франківськ- Лазещина розумію, що бахіли були пошиті недарма. Всі радіють що буде купа снігу і в такому настрої ми дрібушимо до нашої хатинки біля Козьмещика. Реєструємось на КПП і вже практично поночі приповзаємо до приюту.Умови,як і обіцяла господиня, спартанські. Світла нема, холодно навіть в куртці  і "удобства" на вулиці. Але ми й не таке переживали,тому чекаючи поки грубка нагріється ,слухаємо Колобка. Сьогодні в літературній програмі у нас Лавкрафт. Особливого враження книга не справила, але допомогла трохи відволіктись від холоду.
Години через чотири всі вже сиділи у футболках і наминали гречку з квасолею.
Встали ми рано. Точніше не ми, а дівчата-смертниці ,котрі о 6-й ранку готували на всіх кус-кус.
Сьогодні вирішили штурмувати Говерлу. Хоча  сусіди попередили про туман, ми гордо побрали палки і рушили було на зустріч пригодам. ....Власне,тільки до пригод ми й дійшли. Вже на початку дороги міток не було і у всіх закрадалась думка,що йдем ми не туди.Але ж ми не салаги,щоб ходити маркованим маршрутом. Тому Колобок покрутив карту наліво і направо, я зробила пару слушних заміток, а Іра звірилась із сумнівно працюючим компасом, і ми постановили, що на правильному шляху.
Дорогу протоптували хлопці,тому йти було не важко. Трохи виводили з себе річки,через які, точніше сказати, по яким, нам доводилось іти. Станеш на сніг,а виявляється що під тобою лід, а під ним річка. Іноді лід вагу 6 -ти чоловік не витримував, і самі розумієте що відбувалось. Добрели до вирубки лісу. Колобок не вгавав "Я відчуваю,правильна дорога десь поруч", і несамовито вів нас вперед. Туман згущався,почав падати сніжок, місцевість так і не ставала зрозумілішою, тому ми, перекусивши, гордо вирішили що це було таке тренування перед сходженням і повернулись в хатинку.
Вечір ми присвятили відповідям на філософські питання Бориса і передчуттям перед завтрішнім сходженням.
Ранок. Сьогодні чергові були ми з Сашою. Намагаючись нікого не будити ми наварили каші  і позаливали термоси чаєм. Проте вже через годину всі в спорядженні вже стояли на маркованому маршруті сповнені сил та рішучості. Сьогодні так точно вона буде нашою!

напоготові

 Промайнув трикутний Петрос і стежка грайливо закрутилась вгору. Тут стало зрозуміло,що легко не буде. Проте втома  сторицею віддячувалась прекрасними краєвидами...Справжня зимова казка.....Не знаю, в кого з письменників є такі описи зимового лісу. Все навколо блискотить, рипить і світиться. Така недоторканна сніжна гладь і ніби зачаровані дерева. Відчуваєш себе дитиною,що потрапила в гості до Морозко. Милуєшся сніговими скульптурами,човгаєш по льодовому плато, обертаєшся і не віриш своїм очам...Невже на цій грішній землі може бути так красиво?
Але потім крижаний вітер повертає у реальність. І в мозку перемішуються фільми про альпіністів, музика Висоцького і "Заповіт " Кіплінга. Піднімаючись нагору,коли вії злипались,палка не допомагала втриматись і через запотівші окуляри очі нічого не бачили , я постійно прокручувала в голові рядки  :
"Умей принудить сердце, нервы, тело

Тебе служить, когда в твоей груди

Уже давно все пусто, все сгорело

И только Воля говорит: "ИДИ!"

 

Я вже почала була придумати собі всі простудні хвороби,які я підчеплю в цьому шаленому злому вітрі, як ,нарешті,ми добрались до хатинки. Останній ривок перед вершиною. Вже в хатинці, спостерігаючи як інші групи натягують кішки і смакують бутербродами і сухофруктами, ми зрозуміли,що  якось не серйозно поставились до підняття.Весь перекус з"їли давним -давно,залишилось тільки півтермоса чаю. Пити його ми не дуже спішили,бо розраховували що прийде напівхвора Іра, і ми його їй споїмо.

Шматочок передвершинної хатинки

Проте загинути від голоду нам не дав шматок сала і батонні грінки, хазяйські знайдені Колобком. Отак підкріпившись,почекавши трохи дівчат,і вирішивши,що вони повернули додому, ми зібрались з силами і вийшли на штурм))))

вершина

Я знову себе кляла" Що я тут роблю? Чому мені не сидиться  в теплі?  Чому ? Чому? Чому?" Рахувала кроки і через снігові порохи намагалось розгледіти вершинний хрест. Проте побачила я його тільки майже впритул. Хоча хрестом це назвати важко. Ефімерне...безформне...і дивне.Холод не дозволяв дивуватись і радіти на вершині. Спробували стрімко спуститись вниз,але  вийшло лише стрімко з'їхати вниз на попі. 

Повертаючись назад в голові не вкладалось "Як я могла це зробити"...Знову і знову повертала голову на вершину, де щойно була і кожен раз не вірила,що зробила це. 

Ввечері була ще одна приємність- ми сходили в баньку. Прогріли замерзші кісточки і нарешті розслабились.

На останок хочу всім дату пораду- якщо хочете поставити нову точку відліку свого життя- йдіть в зимовий похід. Це нові випробування,нові враження і переживання, які обов'язково, шалено змінять ваше бачення світу. Особисто моє так точно змінило!