Я знайду тебе тому, що кохаю!

               

    Іноді бувають вечори, коли здоровий глузд відмовляється розуміти, як мрії в одну секунду можуть перетворитись в реальність. Іноді будуєш плани і чогось очікуєш, на щось розраховуєш і чогось досягаєш. І вже бувало починаєш думати, що в житті можна все спланувати, досягти всіх цілей і змусити світ обертатись в твоєму ритмі і з твоїм настроєм. А потім життя , доля, Бог...називайте це по-своєму , злегка посміхається, дивлячись, як ви намагаєтесь здійснити мрії  і просто-так, абсолютно зненацька вам допомагає.

         Сьогодні ввечері в Молодому театрі мала бути "Неймовірна історія кохання". Але на вхідних дверях красувався напис " Актор вистави "Неймовірна історія кохання" захворів. Замість нього на сцені " Знайду тебе тому, що кохаю ". Абсолютно не засмутившись ми очікували вистави. Признатись, в Молодому театрі я була вперше і дуже хотілось щоб цей спектакль був непересічним і залишив по собі приємні враження. Але такого подарунку я і очікувати не могла!

          Отже, лунає третій дзвінок, світло гасне, звучить музика і виходить актор. Невеликий промінь прожектора освітлює обличчя, в якому я впізнаю кого б ви думали? Нашого міністра культури - Євгена Нищука. Так просто. А якби хто знав - як давно я збиралась прийти на його спектакль в театр "Сузір"я". Але всі спектаклі з його участю йшли у якісь незручні для мене дні. І мені так хотілось побачити, що ж із себе представляє цей актор, що в мене навіть окрема мрія сформувалась. І зараз, отак просто,навіть не очікуючи нічого, подібного бажання здійснилось.

          В принципі, уже одного того факту, що наступну годину я спостерігатиму за Нищуком мені було б достатньо. Проте ні. Доля вміє робити подарунки. І спектакль став тому підтвердженням!

         Випадковий гість у випадковому барі натикається на випадкову жінку. Проте нам з вами прекрасно відомо, що саме випадковості найкрутіше змінюють нашу долю. Зайва чарка , пристрасний танець  і підозра в зґвалтуванні. Наш герой, побитий бравими техаськими парубками,опиняється за ґратами.  Його криків ніхто не чує і мовчання ночі перериває лише гуркіт потягів, що проїжджають повз. Проте ось,  він чує чийсь голос. Тоненький і несміливий. Голос,який здається таким же самотнім і знедоленим як і його власний. І у голосу є ім'я. Емілі. Кудлате дівчисько років 16-ти, що працює кухаркою і віддає всі зароблені гроші батьку. І здавалось б,  навіщо їй стирчати поночі у буцегарні біля цього невдахи?  Навіщо розмовляти і підбадьорювати? Навіщо приносити води? Не здогадуєтесь....Так, кохання. Кохання з першого погляду існує ще й досі. І не важливо хто перед тобою, святий чи злочинець, хазяїн життя чи повний невдаха,красень чи чудовисько, кохання все розуміє, всьому вірить і все пробачає.
       Вони розмовляють всю ніч, намагаються врятувати один одного втечею, мріями, грошима, думками, словами, поцілунками і обіймами. Не втомлююсь цитувати Ремарка " Що може дати одна людина іншій окрім краплі тепла? І що може бути більше?". Кохання воно таке безкорисне. Він  "Ось тобі 50 доларів. Якщо повернешся, а мене не буде, сідай у потяг до Сан-Франциско. Я тебе там знайду" . Вона "Я бігтиму всю дорогу додому і назад". І вже починаєш чекати на прекрасне закінчення романтичної історії кохання , але техаські хлопці вносять свії корективи. Ображений чоловік зґвалтованої не хоче й чути роз'яснень в'язня, як все було насправді . І довга чоловіча розмова закінчується пострілом...
       Вона дійсно бігла всю дорогу додому і назад....Білий берет, рожева сукенка і валіза. Пам'ятаєте? "...любов всьому вірить,всього надіється..." Але життя, на жаль, набагато жорстокіше. І коханий,  лежить, стікіючи кров'ю.
     Надзвичайно сильні емоції і переживання. От за що я ціную театр. Коли актори ніби частина твого життя. Ніби ти все переживаєш разом з ними. І так хочеться чимось допомогти і втішити.          
      Пишу це , і досі плачу...
      Цінуйте коханих...Хай які б недосконалі вони не були. Просто кохайте,адже життя таке непередбачувано коротке.