"Мокроногі Мармароси"

     
  Знаєте,  коли Бог роздавав подарунки, я ,мабуть, була в горах. Бо він не дав мені ні співочого голосу,ні шаленого багатства, ні міцного здоров'я. Він поселив мене  не в найрозвиненішій країні, дав не найсильніше тіло, вклав не найкращий характер. Зате він подарував мені щось набагато краще. Він дав мені силу завжди йти вперед.І ще, дав мені друзів, які допоможуть,коли ця сила кудись подінеться.
Цього разу їх було 18.

Борис командує командіром)

           Це похід, в якому ми постійно були "між". Між Україною і Румунією. Між бажанням повернутись назад  або йти вперед. Між можливістю поспати або побачити більше. Між спокусою  посидіти в сухому, або піти під дощем далі.
          Для проходження  маршруту  ( Ділове-ПІМ-ПІЧ-Несамовите-Ворохта) нам потрібно було відправляти заяву у два загони- Мукачівський і Чернівецький. Оскільки шлях проходив по кордону України,  все мало бути "чьотко". На сайтах форми заяв є, тому ніяких проблем з оформленням не було.Головною проблемою стало додзвониться цим керівникам загонів,щоб вони прийняли факс із нашою заявою. Сто тисяч мільйонів телефонів на їхньому сайті. З одного на інший перенаправляють.  Пару годин розмов і мільярди вмерлих нервових клітин, але документи таки були відправлені.

Румунські схили

       А почалась подорож з інформації з грифом "Цілком таємно". Колобку сказали по-сікрету, що на Мармаросах снігу по коліна. А хвилину тому я підштовнула Ніну викласти свої зимові черевики. Минулорічний Свидовець нас розбалував сніжними острівцями, і ми розраховували в Гуцульських Альпах побачити те саме. Але, але...6 днів походу з мокрими ногами були чудовим випробуванням для нервів.
       Отже, по висадці в Рахові ми привітали Ксюшу з днем народження, поїли завбачливо купленого Максом торта, помилувались на вставлену Валерою свічку і пішли на вокзал. Там тьотя-касир нам сказала звичне "нема квитків", і ми по-звичному втіснились у вічно забитий карпатський автобус. 
Перший перехід був,звичайно, досить напряжним. Вгору-вгору-вгору. Погода дозволяла, проте ноги вже проклинали київський зручний стілець. Вкотре ненавиділа себе за лінь,ну чого ж було не підготуватись до походу. Колобок готовий був ставати на кривій мокрій галявині, Катя з Тімуром доїдали останні биточки, двох людей після півгодинного чекання не було.

Відпочинок

Тому до Лисичої ми не дійшли. Стали на ніч на Берлібашкі. Навіть набрались сил помитись і раділи першому дню.

      На завтра у нас був довгий перехід,хотілось виспатись, але в сусідньому наметі грало "Радіо Валя", і тому довелось пізнавати всі непізнані глибини гуртожитського життя.
      Ранок був пречудовий. Волосся вже пахло димком, під сонцем потроху танув сніг ,а на вогнищі кипіла гречка. Нас чекав Піп Іван . Шурх-шурх- цок-цок. Крок за кроком. По снігу в футболці. ззаду пихтів Борис в синіх штанях , потічки легко перестрибувались і життя здавалось прекрасним. Пару світлин на пам'ять і повний вперед вгору.

Красунчик Борис і сині штани

Вгору. Вгору. А потім ще раз в гору. На горизонті виднілись дощові хмари і одинокий силует Кримського. Трохи згодом дійшли до кордону. Всіх привітали мобільні оператори, порадувавши, що ми в Румунії . Скельні обриви ніби  погрожували "Спробуйте, тільки сунтесь сюди". А нам не дуже то й хотілось. По пологій українській частині пошаркали на вершину. Встигли й сходи трохи пробити, і поїсти казінакі, а на Піп так ніяк і не доходилось.Так дивно було йти десь в просторі...по нічийній землі. І з такими думками ми такі дійшли до металевої вершини. На каркасі вже, звичайно, сидів Кримський, розмахуючи прапором. Поки ми відпочивали Валера збігав у Румунію.  Всі ми пораділи за нього, але через якусь годинку,вже не по власній волі самі опинились там. Стовпчики замело снігом, де-не-де виднілись червоні шапки маркерів, і ми пішли не туди. Перекусили, потішились тому,як ми швидко йдемо, а потім я зрозуміла,що кудись ділись кордонні стовпчики. Гори здавались якимись не такими, і компас показував ,що ми такі за кордоном))) .

Нерозлучна трійця

По сніговому карнизу повертались назад. Спускались слизькими схилами. Колобку щось сталось з ногою. Час піджимав. Словом, настрій був не з найкращих. Потрібно було десь шукати тепленьке, рівненьке містечко під намет , але ні карта, ні кучугури снігу не радували. Потім ми зрозуміли, що загубили Колобка.  Думали-думали, і вирішили таки повертати на ніч на полонину Лечин. Залишили Колобку записку і відро посеред дороги, і пішли топити сніг на пшоняну кашу. Яким був захід сонця, не памятаю, бо хотілось лише одного- зняти мокрі черевики і виспатись.
Прокинулась від стукотіння по тенту. Дощ. Чорт. Все ж і так не дуже легко. Так не хотілось вилазити,готувати їсти, збиратись, йти. Але ми зрозуміли що стоїм в хмарі. Скориставшись невеличко перервою в дощі швиденько поїли,зібрались. І тут до нас дійшов Колобок. Відчайдух. Сам в снігу десь в лісі поставив свій намет,попив води і заснув. З ногою було все нормально,тому все-таки вирішили йти далі. Проте буквально через 3 кілометри дощ і сніг по-коліна нас настуліки дістали,що ми повернути на КПП "Богдан" щоб там перечекати. Влаштували собі день відпочинку, трохи посушились, Ніна нам всіх позаплітала розпрекрасні колоски, поїли крокусів, приготували з Борисом котячого корму з сухариків і паштету , і нарешті посмакували заповідними макаронами з тушонкою. Ввечері велась пильна варта за чай. Валя виділяла по ложці цукру, бо більше було "не положено".  Хоча собі мабуть поклала дві, бо всю ніч "Радіо " не вимикалось. 

А зранку було довгоочікуване сонечко. Швиденько зібрались, провели колег, і на жаль попрощались з трьома учасниками. Їм було трохи важко, тому вони вирішили спускатись в село Богдан. А ми  пішли собі далі. В цей день я зрозуміла що боюсь висоти, боюсь ходити по "козячим тропкам" і що у Кримського параноя)))) Він постійно бачив якогось чоловіка,який то перебігав кордон, то слідкував за нами, то бігав на Щівнику.
А ще ми загубили Макса з Віолетою, прорекламували батончики Гуд Дей, побачили тритонячу ікру і кілька пустих сироварень. Словом день був дуже плідним, і тому вирішили ми зупинитись на Щівнику. Там стояли дві шикарні колиби. Правда, настрій псували купи сміття ,але ми трохи вичислили, Тімур розкочегарив піч, Валя ледь не взірвала другу колибу і ми заходились варити борщ. Поки ми хазяйнували і обживались, Борис майстрував свого намета на вулиці і презирливо фиркав,що ночуати в колибі "не по-турестіческі". Вже зовсім пізно ми наїлись,напились і повлягались на топчани. І тут до мене в голову прийшла параноя Кримського, і я  в усіх кольорах почала уявляти,  як нас серед ночі різатиме бензопилою гуцльський месник.

Колиби на Щавнику

Проте, ніч видалась спокійною. В сусідній колибі всі спали на перині, Валера в своєму гаремі, а Ніна з самого ранку вже мила голову. Настільки швидко,як це дозволяє природа гороха,ми його зварили, і побігли на зустріч до Попа Івана Чорногірського.  Наташі вночі хтось зробив укол "силушкі богатирской" і вона стрімголов шкреблась на гору. Кримський заговорився по телефону і кудись зник, Ксюша розповідала на весь Чорногірський як вона готує млинці з яблуками, а я намагалась підрахувати свої мозолі.        Уже біля вершини звідкись з'явився неадекватно - змучений Криський , і після хриплої фрази "угості водічкой" далі погнав нагору. Для мене це мабуть було найважче сходження. Але, холодний вітер мені в поміч, і ось уже ми гризем кунжутний казінак біля стін обсерваторії.  Хтось бігав по даху, хтось фотографувався біля каплички, хтось вкотре задумувався нащо йому ці походи. Віолета нила що хоче шоколадку і верне в село. Але я дала їй свої чарівні наколінники ( Віолета,якщо ти зараз це читаєш, поверни їх будь ласка), і якось потроху ми все ж дійшли до Несамовитого. І отут почались пригоди. Темніє. Накрапає дощ. Всі голодні і втомлені.

Піп Іван Мармароський

Дує сильний холодний вітер і під ногами , і в черевиках, СКРІЗЬ, хлюпає вже ненависна холодна вода. Далі бачу, що всі чомусь стали в рядок і дивляться вниз. Там крутий сніжний спуск з гори, і внизу стоїть Діма. І є лише два варіанти- з'їзжати з 200-метрової висоти на попі або іти в обхід.

Вечірній відпочинок

Звичайно всі , хто як, але з'їхали вниз. Кримський серйозно вдарився об камінь, а всі решта лише трохи позабивали собі в черевики снігу. І вже геть знесилившись, і розуміючи,що топати нам доведеться до Заросляка, всі мовчки йшли, хлюпаючи ногами і шморгаючи носима. Але світ сповнений чудес. І якось незвідки з'явилась прекрасна місцинка.Ми там компактно розмістились,наварили каші і  полягали спати, щоб завтра прокинутись і знову йти.

Рівень снігу.Травень

     Проте на цей раз ми дозволили собі відпочити подовше, готувати поменше, і йти повільніше. Ми мали дістатись  до Ворохти. Не хотілось, звичайно 24 км топати по трасі, але...план є план. Тому купивши в Заросляку насіння ми,слухаючи Наташині розповіді про її однокласницю "гопотесу" і милуючись борисовими синіми штанями, таки пришкандибали до "практично Ворохти". Макс побіг за молоком, Діми розповідали історії свого життя, всі бігали по-черзі митись і нюхали свої, пахнучі шампунем голови, а я варила рис і вже починала сумувати,що завтра все закінчиться.  Після вечері дехто почав ділити останню пачку згущенки. Саша з Кримським дивились змайстрований з пачки печива телевізор. А Борис думав звідки на його синіх штанях пляма.

Червоні черевічкі

         А зранку нас знову розбудив дощ. Нас чекало ще 4 км по трасі. Доїдали останні бублики, дивились як бігають бігуни з української збірної  і кожен прокручував подорож в голові.
           Що я можу сказати на завершення? Хочу ще!
           Хочу ходити по снігу, хочу ділитись кашею з усіма,хочу відчувати безкрайні українські простори, хочу милуватись могутністю гір. Хочу щоб друзі були поруч. Справжні друзі.
                        Адже гори, вони так фільтрують людей на "своїх" і "чужих".