Дорогами нескорених

Скелі Довбуша- Кам'янка - Тустань-Сколе

Сьогодні цей маршрут не надто популярний. Історичні місця незаслужено забуваються , і ми шукаємо чогось екзотичного, не роздивившись як слід своє, рідне.
    Це дороги, по яких ходили легендарні опришки і не менш відомі герої УПА.

 Скелі Довбуша

          Добратись до скель, в принципі, не важко, якщо знати кудою йти. Ми ж не знали.
Приїхали в Сколе на потязі, потикались в різні сторони і знаючі люди підказали їхати до  Труханіва. Маршрутка їхала швидко, "Картографія" обіцяла безліч маркованих маршрутів , а куплене молочко додавало сил. Проте,пройшовши до кінця села міток ми так і не побачили. Пішли навмання кудись " в ту сторону". Йшли по широкій гарній стежці, пройшли кілька величезних кам'яних брил, і вже було подумали, що прийшли. Хоча побачене зовсім не було схоже на картинки з інтернету. Тому вирішили шукати далі. Трохи поблукали по лісу, поки, на щастя, не зустріли місцевих. Чоловік з лисичками вивів нас прямо до центрального входу. Як потім виявилось, заходили ми зовсім не з тої сторони, і Картографія нахабно брехала.

Серед Скель

І ось вони- Скелі Довбуша!
           Пару столиків з навісами, однокімнатна церквушка, трійко коней слухняно возять всіх охочих. Стенд наукового обгрунтування, звідки взялись скелі, робив спробу зруйнувати казку.  З усіх сил противлюсь, бо я ж точно знаю, що то не просто камінці.
Всі ми з дитинства чули історії про легендарних опришків, які забирали у багатих і віддавали бідним. Всі ми дивились численні передачі, дослідження про те, ким же був Довбуш і як він помер. Проте ніщо не замінить на власні очі побачені валуни й обриви, які перестрибували безстрашні опришки. Опришки, яких не могла піймати ані армія, ані люті пси, ані прокляття паничів.
         Так-сяк роздивившись місцевість, ми вибрали місце для намету. Благо, туристів було не багато і ми могли ставати де хотіли. Поївши гречки з квасолею, відкриваю куплену біля скель брошурку, і присьорбуючи чаєм читаю: " Довбуш був високим, темноволосим, плечистим,з усміхненим обличчям і проникливим поглядом. Носив шапку з павичим пером, мазану сорочку, широкий пояс, за ним- два пістолі, порохівниця, капшук на тютюн.Носив червоні штани і був взутий у постоли". Трохи згодом ми пішли слухати випадкового екскурсовода. Він тицьнув на одну зі скель і сказав, що та називається " Голова Довбуша" . Хоча  на опис з книжки  вона була зовсім не схожа. Ані шапки, ані павичевого пера, ані усмішки.Хто придумує ці назви?

Слухаючи камінь

         Коли натовпи бажаючих сфотографуватись на камінчику випарувались, ми зручненько вмостились з чайком, Іра взяла фарби, а я книжечку, і занурились безкінечну містику Карпат. Я читала про випробування, які Довбуш влаштовував своїм опришкам, про їхні, для когось подвиги, а для кого злочини, про нещасливе кохання і зради. Загадки - Здогадки- Легенди. Мені найбільше сподобалась історія про те, що коли притулити вухо до камня Одинця, то почуєш як він обертається. Допили чай і пішли перевіряти. І знаєте що? Я притулила вухо, заплющила очі, і таки відчула, як він обертається навколо своєї осі. Кажуть, Довбуш залишив   там свої скарби.
         Спалось на диво спокійно. Взагалі, варто сказати, що Скелі досить специфічне місце. Відчуваєш внутрішній спокій. Ніби тебе хтось охороняє. Не страшно дивитись вниз з обривистих скель, не страшно перестрибувати з камінця на камінець і навіть не страшно вночі виходити з намету.

Скеля "Голова ДОвбуша"

          Зранку, ще гуляючи між скель, ми побачили безліч посмертних табличок. Я нарахувала близько двадцяти загиблих. І наскільки розумію, це за останні роки. По скелям прокладені скелелазні маршрути, і люди зриваються, розбиваються насмерть. І я досі не розумію, чому так легко і спокійно було мені на душі серед скель, де померла така кількість людей. Можливо сила духу нескорених опришків оберігає він страху...хто зна.
       Назад ми йшли вже маркованим маршрутом. Повернулись у Труханів і чекали автобуса. Ходять вони 4-5 разів на день, тому виїхати не велика проблема.
       А наш шлях далі лежав на водоспад Кам'янку.

Водоспад Кам'янка

Ми доїхали до Дубина і там пару кілометрів протопали дорогою з узбіччями , порослими хвощем і м'ятою.
        Коли ми нарешті наблизились до водоспаду, склалось таке враження, що весь Сколівський район приїхав купатись. Дівчата йшли в купальниках, а чоловіки, не соромлячись пузця, чимчикували з рушником на плечах.

Водоспад Кам'янка

   Сам водоспад був невисоким, але достатньо широким, було  чим помилуватись. Проте численні шланги, кафешки і запах шашлика псували настрій. Потроху вечоріло і потрібно було шукати місце на ночівлю. Але...місцеві влаштували собі пікнік-сейшн. Вони були всюду. І моя свідомість постала перед питанням "Навіщо ставити намет, якщо ночувати не збираєшся?".  Девізом цього вечора у місцевих мабуть було "В тесноте, да не в обіде". Тому ми насилу знайшли клаптик землі біля річки, де й  поселились. Зате малини там було вдосталь. Іра натрапила в одній ягідці на черв'яка і більше брезгувала їсти. Тому я смакувала жменями малинки, поки Іра відважно вишукувала дрова. Ввечері сходили на озеро Мертве. У мене воно викликало страх. Хотілось швидше звідти піти . А Іра навпаки, милувалась і обдумувала, як би його намалювати. Трохи вище над водоспадом було священне джерельце. Вода в ньому смачна-пресмачна. Ми її пили, набирали в пляшки, вмивались і хлюпались, поки не приїхала весільна процесія, і нам довелось толерантно покинути зону действій.

Озеро Мертве

       Спалось жахливо. Вода  дзюрчала і хлюпала, і мені постійно здавалось, що хтось до нас підкрадається. Здоровий глузд наказував спати, але серце шалено калатало і чекало ранку.
       А зранку була вівсянка, какао і ліниві збори до Тустані.

Тустань 

       Тустань функціонувала ще з 9 століття до нашої ери. Була святилищем, оборонним і митним пунктом, фортецею. Через неї проходили торгові шляхи і грошові потоки. В пік свого розквіту це була п'ятиповерхова споруда.

Тустань

Краєвиди Тустані

      На жаль, на сьогоднішній день від неї залишились лише поодинокі стіни, колодязь і дві могутні скелі. А також приємний персонал і відвідувачі. Ми ледве встигли до закриття,купили квиточки, і приєднались до екскурсії. Матір Божа. Краще б ми спізнились і безкоштовно пройшли без екскурсії. Пані екскурсовод мабуть була нереалізованим  ботаніком. Розмахуючи руками наліво і на право вона, замість того, щоб розповідати про спіралі історії, про оборону кордонів, неземні багатства, які протікали через Тустань, натомість тикала пальцем то в малину, то в чорницю, примовляючи що їх можна їсти , і які вони пользовиті. За кілька хвилин ми вилізли на оглядовий майданчик, і ...о нещастя...вона побачила Іван-Чай.Так, я згодна що це рослина особлива, але люди може прийшли на екскурсію, щоб послухати про Тустань, а не про те, як люди "На Іван-Чаї роблять бізнес". Вона повторювала це настільки часто, що  ми вирішили відійти від групи і рухатись вже своїми стежками. Сонце стояло ще високо, і у нас було достатньо часу, щоб все роздивитись. Під скелями розбився табір реконструкторів. Готувались до фестивалю.Десь дуже глибоко в душі хотілось побачити, як проходить фестиваль, але наступного дня місцева пані сказала що "там всі в старинних одежах ходять, і танці давні якісь. Нічого цікавого"))) То ми і не засмучувались.

Ховаючись між кмінням

        Намет нам дозволили поставити безкоштовно, поруч дзюрчав потічок, навколо, з частотою 1 людина в дві години, прогулювались відвідувачі, і все було б чудового, якби не ґедзі. Я з дитинства ще пам'ятаю, як вони кусаються, а тут їх була хмара. На небі трохи гримало, ворони каркали, а ми собі затишно в наметі згадували як англійською  буде  "відображеня".
     Зранку ми не могли зрозуміти що так погано пахне. Але Іра скористалась дедуктивним методом і виявила гидозний гриб. Він був настільки омерзітельний, що навіть на гриб схожий не був. Але часу роздивлятись у нас не було ,і ми поспішили на автобусну зупинку.
      Звичний вібромасаж  карпатськими сидінням, дві години дрімоти в автобусі, і ми у місті  Сколе.
       Підкріпились батончиками, і пішли штурмувати Парашку.

Місто Сколе. Гора Парашка

        Місто Сколе знамените діяльністю  нескоренних героїв УПА. Вони ховались в лісах Сколівських Бескид, переносили там заборонену літературу і загартовували свій дух в походах пластунів.От і нам вдалось трохи перевірити своє терпіння і витримку, в пошуку дороги на Парашку.
       Я заздалегідь готувалась до гіршого,оскільки, чекаючи на подорож , начиталась про численні блукання навколо Парашки і відсутність маркування. Але пару міток ми все-таки знайшли і з гордо задертою головою пройшли повз групу розгублених туристів. Але щастя наше було недовгим. Пару кущів малини, і стежка стала непомітною. Це якась магія карпатських стежок. Зараз є, а за хвилину - немає. Але ми не здавались. Іра рішуче вела нас вперед. Ми крутили карту і розуміли , що йдем не туди. Але бажання вишкребтись на цю Парашку не давало спокою. Тут Іра пішла в розвідку. Піднялась по одній стежці, а коли почала спускатись, вийшла зовсім в інше місце, хоча , по її слова, йшла тією самою стежкою. Вобщем началась якась чертовщіна.  Ми повернулись до початкової точки підйому, вже думали було плюнуть на цю гору, аж тут я, на свою голову, побачила "мітку". Чого я вирішила, що це була саме мітка, і саме на Парашку, одному Богу відомо. Але скерувала - вперед. Перейшли річку, вилізли на схил, і я побігла на звук вирубки лісу. Спитала у лісорубів- куди на Парашку? Вони показали напрямок, сказали що туди кілометрів вісім, і що там є мітки. Повіривши в щасливий випадок, ми чимчикували на гору. Щоб сказати, що дорога була поганою- не сказати нічого. Стежки практично не було. За дві години ходи ми побачили аж ДВІ невразумітельні мітки. По бокам росли  борщівники в мій зріст . Іра поразказувала мені про них страшилок, і я намагалась проскочити такі ділянки як найшвидше.  В повітрі відчувався скорий дощ, парило, вершина була незрозуміло де, і через кілометр ми б увійшли в хмару. Тому поївши казінак, познімавши з себе кліщі, ми повернулись назад.

Іван-Чай і ми

Геть розчаровані у Скільському хребті, в пошуках місця під намет ми помітили КПП "Сколівські Бескиди" і вирішили спитати там . Люб'язні тітоньки намагались пояснити дорогу, і ми ніби й зрозуміли, але у чим більшої кількості людей ми потім питали "Як вийти на Парашку?"- тим різноманітнішими були відповіді. Словом, ми набрали у пляшки "Нафтусю"  і пішли готувати пшоно з грибами.
        Перед сном ми постановили, що зранку залишим речі в наметі і підем на Парашку "на легке". Але коли прокинулис

ь, то гори були в хмарах, і я зі спокійною душею продовжувала ніжитись у спальнику. Трохи похазяйнували, погуляли по Сколе, проте цікавість не вгавала. Де ж вхід на цю Парашку? І о- диво! За третім разом ми його знайшли. Непримітний жовтий маркер  і лісова стежка. Пройшли пару метрів і зустріли малесеньку ласку. Таку гарненьку і товариську. А  потім, знайшли невеличкий водоспад, під яким хлюпались   і їли малину. І я вже ані на грам не шкодувала, що ні на яку Парашку ми не пішли, а знайшли натомість таке чарівне місце.

Озеро у Сколе

         Саме місто Сколе на перший погляд нічого особливого з себе не представляє. Єдиний великий плюс, що одразу кидається в очі це те, що  гори починаються прямо біля вокзалу. Але насправді в Сколе є кілька мінеральних джерел, є широченна річка,  де місцеві майструють собі острівця у формі сердечок і загоряють там собі цілі вихідні. Є чисте озеро з жабками. Є пару цікавих маршрутів на водоспад Кам'янка, які проходять ароматним лісом. є кілька рекреаційних закладів. А жителі, практично не смітять.
          І от що я скажу на останок, якщо ви все-таки вирішите йти  на Сколівські Бескиди,
тому у вас є прекрасна можливість перевірити свою фортуну,  і , можливо,  вам вона  посміхнеться , і ви помітите ту єдину мітку, і вийдете на правильну дорогу.
Або чекатимемо разом нормальних карт від "Карпатських Стежок".