20 хачапурі тому назад

Коли ми були молодшими... 10 чурчхел тому назад, 20 хачапурі тому назад, 100 хінкалі тому назад... словом,коли ми були молодшими, ми вирішили поїхати в Грузію.
В останній наш вечір там ми говорили про Воннегута, їли горохову кашу і засинали під звуки спокійного Чорного моря.
А ще за два тижні до того ми сиділи в економ-класі МАУ і пережовуючи в голові всі міфи про Грузію думали, а якою вона стане для нас?

Озеро казкового кольору

Местіа

Такі карти видають в інформаційному центрі в Местії

Єдиний "сван", в який ми зайшли

Євпраксій

Ушба

Жабеші

Стоянка біля Жабеші

Грузинська осінь

На перевалі

Льодопад Адіши

Адіши

Чекаємо на харапурі

Втрьох втиснувшись на заднє сидіння, ми нюхали дим від цигарок водія і руйнували собі барабанні перепонки російським шансоном. Була неділя, і я, на останній паличці заряду плеєра, крізь грохотання "Бутирки" намагалась послухати Рамаяну. Поки я з трудом виловлювала кожне слово з розповіді Маріани Полонскі, машина чомусь зупинилась і водій з корішом пішли метушитись біля капота. Я не дуже розуміла в чому проблема, і радіючи, що Міша Круг нарешті заткнувся, погризувала яблучко з хачаурної. Як потім виявилось, машина мала їхати на газу, але там якийсь клапан не працював, тому півгодини з Местії їхали ми на бензині. Це , звичайно було неймовірним марнотратством для наших таксистів, тому вони намагались цю прикру дрібницю виправити. Не пройшло й 10 хвилин, як вони з радісними вигуками погрузились в салон і зі словами "Как-то так получилось, дьорнули что-то, и всьо поремонтировалось" увімкнули ненависний програвач і рушили в ніч.

КУТАІСІ-ТБІЛІСІ-БАТУМІ

Печера Прометея

Переїзди:
Ціни актуальні на жовтень 2015 року

Квитки МАУ => Київ - Тбілісі - Київ : 3000 грн
Таксі => Аеропорт - Тбілісі : 10 ларі
Потяг => Тбілісі - Зугдіді(купе) : 18 ларі
Маршрутка => Зугдіді - Местіа : 15 ларі
Таксі => Местіа - Кутаісі : 27 ларі /люд. (Маршрутки близько 25 ларі )
Електричка => Кутаісі - Тбілісі : 4,5 ларі
Потяг => Тбілісі - Батумі( сидячі місця) : 18 ларі
Потяг => Батумі - Тбілісі : 18 ларі
Маршрутки по містам - 1,5 ларі

* Якщо вас троє-четверо- то ціни таксі не надто відрізняються від цін на маршрутку. Але з таксистами потрібно бути обережними, і про все точно домовлятись.
** Ціна на переїзди по місту коливаються від 50 тетрі до 1 ларі
*** Проїзд в метро коштує 50 тетрі

Житло:

Кутаісі - Хостел Kolga - 16.5 ларі/ніч
Тбілісі - Хостел Irina - 20 ларі/ніч

* Ціни в хостелах практично однакові. Але умови досить відрізняються. Тому читайте відгуки в інтернеті, і майте пару-трійку запасних варіантів.
** Як показує практика, з наметом в Грузії стояти можна, і потрібно. Навіть в центрі Тбілісі можна прекрасно розміститись у власній хатці.

Розваги :

Музей в Местіа - 5 ларі
Печери Прометея - 7 ларі
Човник в печері Прометея - 7 ларі
Колесо огляду Тбілісі - 5 ларі
Фунікульор Тблілісі - 5 ларі
Канатна дорога Тбілісі - 1 ларі
Канатна дорога Батумі - 3 ларі
Сірні бані - 30 ларі/кімната ( 2 рази)

Їжа:

Хачапурі - 1-5 ларі
Аджарский хачапурі - 6-8 ларі
Чурчхела - 1-5 ларі
Хінкалі - 40-70 тетрі /штука
Вино - від 3 ларі/літр
Сулугуні - 8-12 ларі/кг
Корольок - 1-3 ларі/кг
Картопля - 0,7-1,5 ларі/кг

* Враховуючи, що у нас була їжа з Києва, то за гроші харчувались ми лише тиждень
** Одного аджарулі вистачить наїстись на півдня

ТБІЛІСІ - МЕСТІА

Що ж...перші враження не змусили себе довго чекати. Ними став 40-річний таксист біля аеропорту. Якщо чесно, я була трохи розчарована. Ніяких тобі анекдотів, ніяких пісень, безкінечного базікання і пропозиції провезти безкоштовно , нічого стереотипно-грузинського, окрім слова "Музііііка" ми не почули.
Привіз він нас на вокзал.Той трохи незграбно возвеличувався на п'єдесталі. Як потім виявилось, цим п'єдесталом був ринок "Дізертірка".Але про все по-порядку.

Отже, вокзал. Спочатку не розумієш де ти. Здається, що це торговий центр, і аж на третьому поверсі твоєму взору предстають каси. Людей дуже мало, немає бомжів, немає відповідного запаху, ніхто не спить на полу, прибиральниці зі смердючими тряпками не обмивають підлогу навколо тебе, ніяких черг і торбешної суматохи. Беремо номерок і йдемо в касу. Видно моя роскошна англійська одразу видає громадянина совка, і тьотя-касир російською пояснює коли приїде потяг, на яку платформу, скільки кошутує і т.д. Квитки куплені. Залишається ще один обов'язковий пункт- газовий балон. Знайшли в інтернеті якусь адресу, і поїхали туди. Це виявився туристичний магазин The North Face.І що саме дивне, коли ми запитали про карту, на їх обличчях відобразилось смущеніє , і якось несміливо вони порадили нам сходить до будинку Юстиції, попитати там карти) Оскільки жодної карти у нас не було, і ми гадки не мали куди підемо в Сванетії, вирішили не перейматись і покластись на удачу.

І от- час відправлятись в гори . Заходимо в потяг- звичайний вагон, трохи чистіший ніж у нас, трохи інші сидіння, одноразова постіль . І грузинська бабуся в придачу. Годині о другій ночі вона влаштувла переполох і , щоб ми напевне прокинулись, газову атаку. Якось прийшовши до тями ми зрозуміли, що їхати ще довго, і так-сяк подрімали. В Зугдіді ми були близько 6 ранку. Вийшли з потягу з відчуттям, ніби ми на Сімфорепольському вокзалі. Нас одразу оточила купа таксистів. пропонували до Местії по 20 ларі з людини. Ми намагались торгуватись, і зрозуміли, що менше 15 не вийде. Домовились з одним таксистом, і тільки почали вантажитись в його машину, аж розвернувся сюжет, достойний спенарію Спілберга. Один таксист підбіг до нашого, погрожував йому, розмахував рученятами і кричав грузинські мати. Ми не дуже розуміли що відбувається. Але проблем не хотілось, тому довелось йти за якимсь третім таксистом, в його маршрутку. Як виявилось, ми відбулись легким переляком, бо з китайців вони брали по 25 ларі, з тих, хто не торгувався, по 20 . Але, кажучи чесно, уже зараз, знаючи яка довга і складна дорога від Зугдіді до Местії, ціна, як на мене, ще й занижена. Їхали ми 5 чи 6 годин. То трохи спали, то слухали пісню про "Стекловату", то насолоджувались неймовірного кольору річками. то мерзли в забігайлівці за чашкою чаю, то зупинялись через кожні 5 кілометрів, щоб підібрати якогось родича водія. Таке дивне видовище. Їдеш-їдеш, розглядаєш краєвиди, аж тут водій зупиняється, і звідкись заходить грузин. А потім знову зупиняється і грузин виходить. Обертаєш голову- а він вже кудись зник.
Словом, добрались ми до Местії близько 12-ї години. Місто нас зустріло не дуже радісно...
Il pluie , le ciel est gris et je pensais ...Olala où nous avons eu ....
Але, робити було нічого. Пішли в інформаційний центр, більш-менш визначились з маршрутом. нам дали безкоштовну карту на 5 сторінок і деякі поради. Ми поїли якесь непевне курча,залили його непевним чаєм і вирішили перед стартом зайти ще в музей. На сусідній горі хтось махав нам рукою, і ми зрозуміли. що то нас запрошують в музей. На вході поважно кажу "Гамарджоба", і потім хвилину вислуховую грузинську говірку. Коли охоронець зрозумів, що я окрім "Привіт" нічого не знаю, російською пояснив "шо по чьом", і "де у них тут шо". В музей сходити варто. Якщо придивлятись до експонатів, можна побачити багато цікавих деталей.

День потроху наближався до вечора, і ми таки почали рухатись в сторону гір. Інакше двогодинне кружляння по Местії назвати не можна. Нам потрібно було дістатись до базового табору Ушби. Правда більше це було схоже на якусь воєнно-тренувальну базу. Колишню.Хлопці з цікавістю то все розглядували, а мені від туману, що неймовірно швидко насувався, ставало не по собі. Почався дощ. І ще й пес прив'язався. Ми його приютили, назвали Євпраксієм і дозволили бігти за нами. Ми йшли і йшли. Вже змокли і зголодніли, а води ніде не було видно . Дійшли до галявинки . Користуючись правом жінки я почала капрізінчать, нить і жалітись. Борис вирішив йти на розвідку. Знайшов воду і місце під намет, і мене трохи попустило. Швидко поставились, позакидали наплічники і захоботились варити вечерю. Означили плани на завтра, лягли спати, а дощ все не припинявся. На дворі жалісно скавчав Євпраксій і все шкрібся залізти в намет. Серед ночі ми зрозуміли, що йому не укриття потрібне було, а пряніки, які лежали під тентом. Зранку ми виявили з'їдений кілограм пряників і щасливого Євпраксія, що безтурботно засмагав посеред галявини.

Ненависть і образа стрімко підступали до мого горла. Проте я швидко згадала чотири благородні істини Будди Шакямуні, і заспокоїлась.

День обіцяв бути пречудесним. 45 градусів вгору, розмиті доріжки після вчорашнього дощу і плюсклі горішки ліщини настрою не покращували. зате Євпраксій щасливо наганяв кола, і так, говорячи ні про що, ми почали виходити до неймовірно красивих краєвидів. Потім знову вгору-вниз-вгору- вниз.Варто сказати, що , не зважаючи на купу прочитаної інформації, що в Сванетії з маркуванням маршруту проблемно, по нашому все було в порядку. Поки що. Отак поволі, то знімаючи, то одягаючи куртку, то зупиняючись для фотографування, то щоб почухати Євпраксія за вухом, ми дійшли бо окраїни села Жабеші.

Перетнули місток і вирішили ставати на ніч. Сонце ще було доволі високо, я влаштувала постірушку, і ми з Сашком пішли роздобуть грузинських смаколиків. День насущний презентував нам 300 грам сулугуні і шмат домашнього, пухкого і супер смачного хлібця. А вже за якусь годину настав собачий холод. Зуби цокотіли, і не радувала вже ні пшоняна каша, ні Борисові жарти, ані усвідомлення того, що я в Грузії. Проте вночі мені було тепло. Я, слідуючи дводенній традиції спала посередині, між двома грілочками і раділа життю.

Розбудила нас моно вистава Євпраксія, який в різних голосах обігрував пару ролей. Але, як потім виявилось, він таки був не сам. Доля привела до нього сучку , яку ми нарекли Персефоною, і ще двох кавказьких вівчарок. Цих останніх ми так-сяк прогнали, а леді залишилась з нами. Сьогодні ми мали дійти до села Адіші. Шлях був неблизьким, але нас це аж ні трохи не хвилювало. Ми поволі збирались, сушили шкарпетки і рвали для Іри барбарис. Вже за півгодини після виходу ми зрозуміли, що дарма взяли Персефору з собою. Вона кидалась на кожну вівцю і скажено перестрибувала з одної гори на іншу.

Потроху ми збирались на гору, вишукуючи серед каміння мітки, що з'являлись все рідше і рідше. Вийшли до площинки, де будувалась гірськолижна база. Серед робітників, звичайно ж, знайшовся той, хто служив в армії в Україні.Як ми потім зрозуміли, відсотків 70 грузинів служили у нас.

Але менш з тим, нам потрібно було йти в гору, і ми, оминаючи трактори та іншу дорогобудівну техніку, яка шниряла то вгору то вниз, рушили в напрямку Адіші. Ставало все холодніше.Дорога, на щастя, повела нас до низу, Саша черговий раз переодягнувся, змінивши куртку на фліску, ми з'їли по сухарику чорного хліба і весело почеберяли. По дорозі Персефона заганяла всіх корів по домам, а я завзято розповідала Борису про свою майбутню косметичну компанію. Отак за розмовами, практично поночі ми дійшли в Адіші. Особисто в мене ця місцина викликала тривогу. І хоча на перший погляд це було звичайне грузинське село, але щось в ньому було не так. Уява живописно малювала сцени середньовічних воєн і очі практично бачили кадри з фільмів про давнє життя горців. Якась пустота і безвихідь відчувалась там. Краєвидів уже практично було не видно. ми зайшли в першу хатку, щоб купити сиру і хліба. За кілограм з нас попросили 13 ларі, і подарували яблук. Для цікавості запитали вартість гест хауса. 30 ларі з людини.

Під світло ліхтариків ми знайшли місцинку під намет. Я швиденько в нього юркнула, поки хлопці хазяйновито варили воду. Потім до мене забрався Саша, і поки Борис докурював нічну цигарку пішов сніг . Справжній, перший в цьому році наш сніг.Трошки подивувавшись і порадівши ми почали пробувати заснути. Але стукотіння снігу об тент і жалібне гавчання Персефони так і не дали нормально виспатись.Здавалось, вона виясняла стосунки з собаками з усіх навколишніх сіл.

На ранок вона десь зникла.Я знайшла бичий ріг, і раділа, що буде сувенір Печоріну. Поки закипала вода, Саша фотографував чарівні хмари над Адіші. А я , в надії зігрітись, демонструвала Борису "кік бол чейндж" та інші штуки з арсеналу свінгових танців.

І поки ми тим всим займались, чарівні хмари потроху перетворились на снігові, і мокрий сніг почав потроху нас виганяти з насидженого місця. Нашвидку випили чаю, і пішли хвилястими стежками в сторону льодопаду Адіші. Йшли ми, йшли, дорогою, яку дощ перетворив на багно. Перестирибували маленькі потічки , а потім більші, і так дійшли майже впритул до льодопаду. Он він там- рукою подати. Але карта вказувала на обхідну дорогу.

Покрутили головами вправо і вліво, і таки побачили куди нам йти. На іншому березі річки виднілась "грузинська мітка" , така, про які я читала на всіх блогах мандрівників : купка каміння, охайно складеного одне на інше, від більшого до меншого. Ні на хвилину не сумніваючись, що йти нам в ту сторону, ми почали думати, якби перейти цю річку. В парі метрів від нас закінчувала свої переодягання парочка чехів, і думала над тією ж проблемою.

Поки ми з Сашою шукали місця для обходу, камінці, по яким можна було б перебігти річку і її найміліші місця, Борис з чехами пішли будувати міст. Хлопець-чех вирішив, що міст має бути саме в найширшому місці річки, і зі словами " Хір ві гоінг ту білд е брідж" кинув величезний валун в воду, на десятки метрів розприскуючи талий льодовик. Словом, так-сяк на ту сторону ми перебрались, поохкали з величі льодопаду, з'їли презентовані нам вчора яблука, і пішли до найвищої точки всього маршруту- перевалу. На нас активно насувалась снігова хмара, дороги вже були припорошені вранішнім снігом, а знизу стелився густий туман. Трошки поблукали, і почали спускатись вниз.

Під карколомні історії про Сашину морську свиню ми раз за разом плюхкались на попи в післядощову грязюку, все більше і більше роблячи ефімерною межу між бомжами і туристами.

До села ми дійшли вже зовсім по ночі. Ціни в гест хаусах зростали пропорційно до падіння температури повітря. Поки ми обживались на вулиці, знайшовся Євпраксій, і вся компанія знову була в зборі. Я вдягла все що було, закуталась в спальник. і поки я півгодини давала дрижака, в надії зігрітись, хлопці варили воду, Євпраксій вишукував все нові способи залізти в намет, Персефона зішкрябувала своїм шоршавим язиком з примерзлої землі рештки гречки. що ми їй пожертвували. Словом, всі були зайняти ділом. Вечеряти вирішили кукурудзяною швидко-кашею. І все було б добре, якби Сашко не запропонував кинути туди сушеної морської капусти. Від неймовірного смаку цієї страви в мене в голові крутились різноманітні думки від "Двох більш не поєднуваних продуктів я не куштувала" до "Нарешті я спробувала тюремну баланду".

Але все те ми швидко з'їли, запили чаєм, і потроху розказуючи Борису про носки, які мені зв'язала кума, і , безпосередньо про саму куму, і заснула. Ніч видалась не такою вже й поганою. Мерз тільки ніс, і Персефона вела себе тихенько.

На ранок ми побачили паморозь на траві і бурульки . Вночі мабуть було -2-3, і милий грузенський дід в шапці від Гуччі підтвердив, що таки да, в Сванетію прийшла зима. Тому ми вирішили в Ушгулі не шкребтись, а потроху вибиратись в сторону Местії. Слово "потроху" всі ми сприйняли дуже буквально, і за години три пройшли може пару кілометрів. Ми то переодягались, то сиділи по кущам, поки не натрапили на "заведеніє" з хачапурі. Варто сказати, що це було найдовше очікування замовлення в моєму житті.

Здавалось, вже зима змінилась весною не один раз, мої діти з'явились на світ і вже закінчили школу, і Україна вступила в Євросоюз. Хазяїн- дідок встиг продемонстрували нам свої сімейні фотографії, розказати про службу в армії, показати як виглядає грузинська літера "л", і посеред захоплюючої розповіді про грузинські пенсії, відчинились двері, впускаючи стрімкі потоки холодного вітру, і в хатинку увірвався родич цього дідка із тарілкою, на якій парували три довгоочікувані хачапурі. Наші перші грузинські хачапурі. Смачні і соковиті. Поживні й корисні. Обпікаючи пальці й язики, ми насолоджувались цим смакотинням під схвальне прицьмокування грузин. Саша пафосно заявив, що це "були найсмачніші хачапурі в його житті", нам вручили вже звичний пакет яблук, і ми, розуміючи, що 30 км до Местії в такому темпі ми і за два дні не дотопаєм, пішли ловити машину. На щастя, з'явилась вона посеред сванської багнюки досить швидко. і ми прудко в неї застрибнули. За нами бігли Євпраксій і Персефона, я не оберталась, щоб не заплакати, і ще не розуміла, що потрібно було слухати Бориса, і ще хоча б на день залишатись в горах. Але, що зроблено, те зроблено, і ось я, вже в Местії, розмовляю з п'яним папашою двох малолітніх грузинів-танцорів. Фото на згадку, і ми поквапились шукати, чим би добратись до Кутаїсі.

Оскільки було вже близько 17, на державний транспорт всі квитки були розпродані. Ночувати в Местії означало витрачати завтрашніх півдня на дорогу. Тому ми знайшли таксистів, які за 80 ларі згодились нас підвезти.

П'ять годин, які відділяли Местію від Кутаісі були неймовірно пізнавальними. Ми дізнались про всю родину таксиста, про всю його нерухомість, і по чьом нинче лісовий горіх. Дізнались розцінки всіх турів по Грузії і куди, за скільки, кого і хто возить. Нам вперто натякали, що 80 ларі - це не гроші, але ми невозмутімо робили вигляд, що не розуміємо, до чого це він хились. По дорозі в Кутаісі заїхали в Зугдіді ( задумайтесь!), щоб зайняти місце серед таксистів для мужика, що сидів біля нашого водія. Це, виявляється був один із тих людей, котрі несамовито кидаються на туристів, що ледь сповзли з потяга Тбілісі- Зугдіді, і пропонують за 20 ларі довезти до Местіа.

І от воно- Кутаїсі. Ми попросили завезти нас в якийсь хостел, і водій почав прозванювати своїх родичів/знайомих/коханок, щоб дізнатись адресу бодай одного. Потім ми ще близько години кружляли вузенькими серпантинами вуличок у пошуках заповітної хатки. Коли ми доїхали до пункту призначення, повигружали свої наплічники, я пішла дивитись номери в хостелі, а хлопцям, довелось довго розмовляти з таксистом, пояснюючи, що 80 ларі- це 80 ларі. Бо так домовились. Проте в грузинських таксистів свої поняття про договір, і довелось дати зверху ще 100 гривень. З важким осадом і долею розчарування ми поплелись обживати видані нам койки.

Пару слів варто сказати про наше житло. Хостел Kolga - це як дім, тільки за кордоном. Особисто я себе відчувала там більше вдома, ніж вдома. Вибачте за каламбур, але важко підібрати слова, не залишаючись банальною.Так, хазяїни, Давид і Ніна гостинні, так, привітні. Згодні допомогти. Але це такі сухі слова в порівнянні з відчуттями дому, яке ти отримуєш за 20 ларі.

Все більше намокаючи і все менш комфорно почуваючи себе під дощем ми вирішили зайти поїсти наші перші хінкалі. Всередині хтось скучаючи ламав лаваш, хтось відмічав пам'ятну дату, а хтось нестримно поїдав другий десяток хінкалі. Ми вивчили меню і з нетерпінням чекали на замовлення. Поки його готували, Борис зрозумів, що закохався в офіціантку, Саша поговорив з місцевими напів-п'янчужками і ще до нас підійшла парочка з України, пропонуючи свій газовий балон. І от...парампарампарарам... Такі духмяні, закручені мішечком, з соковитою начинкою і неймовірним смаком.Ми насолоджувались, неквапно поїдаючи одну хінкалину за іншою, чекаючи, що дощ трохи стихне. Проте...здоровий глузд радив нам повертатись назад у хостел. Так ми і зробили, попередньо ще раз намотавши пару кілометрів по Кутаїсі. Поки ми їли, калюжі перетворились в стрімкі річки, пейзаж став ще сірішим і невиразнішим, ніж зранку і з мокрими ногами не хотілось ні на що звертати уваги.

В хостелі був звичайний вечір: ми смажили картоплю, напивались чаєм і дихали свіжим повіртям на террасі. Я раз за разом програвала Борису в "дурня" і ми неспішно планували наш завтрішній день.
Зранку, дякуючи масляному обігрівачу, який Саша випросив у наших господарів, одяг був практично сухий. Ми поснідали, і радіючи сонячній погоді, побігли на зустріч печерам Прометея.
Тому, не зважаючи на те, якими б поганими таксисти не були, вони нас привезли в прекрасний хостел. І за це їм- величезна дяка.
Напівсонними заварили вівсянки, трохи погомоніли , відшребли з себе залишки сванських гір і полягали під м'які ковдри.
З самого ранку йшов дощ. Не надто сильний, тому ми не кваплячись збирались і планували куди б сходити. У Давіда було купа карт, і ми вирішили цей день присвятити оглядинам Кутаїсі, а завтра поїхати в печери Прометея. Ми зібрали рюкзачки, і пішли гуляти.Ледве ми вийшли за поріг, як почався дощ. Спочатку невеликий, а потім він ставав все сильнішим і сильнішим. Але ми все одно вирішили гуляти. Ми гуляли центральними вулицями, спостерігали за людьми і в уяві вже мріяли про хінкалі. Якось ми прошли біля одного кіоску, і запах нас просто зачарував. Це продавали ванільні бублики. Ми купили і скуштували. На смак- нічого надзвичайного, проте запах...запах..мммм
А потім настав час для хінкалі. Поки ми їх їли,дощові калющі перетворились на стрімкі річки, і ми швиденько побігли в хостел.
Ввечері нічого особливого не було, окрім смаженої кртоплі і розповідей Бориса про Бла-Бла-Кар.

Ранок подарував нам чудову погоду і ми побігли милуватись на печери Прометея.

Канатна дорога.Тбілісі

Біля входу збиралися послухати екскурсію російською або англійською. Ми долучились до російськомовної групи, хоча з таким же успіхом прослухали б її на грузинському. Дикція нашого екскурсовода дозволяла нам зрозуміли лише пару слів :"Сталагніти", "Сталагмати", "Вопросы есть?". Всі інші слова залишались поза зоною розуміння.
Проте сама печера- дійсно вражаюче видовище.Величезний простір,все підвсічено,в деяких залах музика. Словом,грузини постарались. Ми розкошелились і на поїздку підземною річкою. І не пожалкували. Ввечері більше ніяких цікавостей не було. окрім смачнющої смаженої картоплі і розповідей Бориса про Бла-Бла Кар. Господар хостела відвіз нас на вокзал, і близько 4 ранку ми сіли в електричку до Тбілісі. Електричка як електричка. Такі ж бабусі з сумками, такі ж продавці всякої всячини і такі ж мерзенні туалети.

На сніданок Сашко приготував нам макаронну запіканку з сулугуні і ми окреслили маршрут на сьогодні. Наплічники залишили в хостелі і пішли кататись на канатній дорозі. Покатались там, покатались на фунікулері, на колесі огляду і думали,що встигнемо в Мцеху. Але потяги ходили з дивним розкладом, тому це чарівне місто залишили на інший раз.

Нічний Тбілісі

В Тбілісі нам довелось добряче попотіти,щоб знайти нормальний хостел за мінімальну суму. Все було або зайнятим або з непридатними для життя умовами.
Все ж знайшли ми хостел "У Ірини". Там панувала якась нездорово містична атмосфера,купу фото цієї Ірини, якісь прапори, прикраси на продаж, горить одна лампа...не вистачало лише чарівної кулі для гадань.
Але нас чекало Тбілісі. Найбільше мені хотілось з'їсти аджарський хачапурі і відпарити кості в сірчаних лазнях. Так ми і зробили.
Що сказати про лазні. Вони всі знаходяться в одному місці. Ціни приблизно однакові. Є загальні бані.де окремо миються чоловіки і жінки, і є кімнатки. Якщо вас більш 3-х, то зручніше брати кімнатку. Різниця в ціні вийде невелика. але комфорт набагато більший. Години нам вистачило з головою,щоб насолодитись ароматами і омолодитись.
Ввечері ми милувались копіями робіт Піросмані біля мосту і потихеньку прямували до хостелу.

Десь тут згори ми ночували

Набережна Батумі

Ночувати вирішили над Тбілісі,біля кайону. Вже поночі піднімались на гору,ставили намет і готували вечерю. Трохи дивно було знаходитись зверху над містом, в самому його центрі, дивитись на численні його вогні,на шум машин і музику дискотек, і при тому всьому кип'ятити воду на пальнику і їсти пахлаву, сидячи на карематі. Проте ця ніч мені запам'яталась,мабуть. найбільше.
Побродивши трохи по базару.наївшись королька ми поїхали в Батумі. Сподівались на гарну погоду і тепле море.

Ранковий Батумі

Профіль Батумі

Біля моря практично нікого не було. Ми знайшли чудове місце для намету. воду набирали у місцевих дома і три дня загоряли собі на пляжі,їли чурчхеллу з сулугуні і запивали їх Кіндзмараулі.

Тбіліська сірчана лазня

Наш потяг приїхав рано зранку. Ми встигли побачити море при перших променях сонця. Встигли помилуватись набережною без пляжників. Встигли пофотографувати всі красоти, поки там не було туристів.
Батумі дуже красиве місто. Дуже сучасне і туристичне. Вело-доріжки,чиста набережна,парки,базари.....Що ж, не зраджуючи традиції. прокатались на канатній дорозі вверх-вниз,зайшли скупитись на базар і поїхали до моря, будувати свою хатку.

Ще в Батумі я знайшла бананову пальму, грузинський пенсіонер запропонував за 30 ларі переїхать до нього жити і ми накупили чурчхели на 500 гривень.
Час було повертатись в Тбілісі. Літак наш був пізно ввечері, тому ми вирішили ще раз сходити в баню. А потім..потім ми з'їли оджахурі і попрямували в аеропорт. Щоб потім чекати нової зустрічі з Грузією.
Мадлобт, Джорджия. Мадлобт за чудову погоду.Мадлобт за відкритих і щирих людей. Мадлобт за смачнючу їжу і ласкаве море. За фрукти і неймовірні гори. За Євпраксія і Персефону. За льодопад Адіши і перший сніг. Мадлобт,за душевне тепло і неймовірні емоції.

І ,сподіваюсь, скоро я знову зможу крикнути сванським башням ГАМАРДЖОБА!